Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Ліне знайшла в інтернеті номер газети, яким скористалися викрадачі. Задала в архівний пошук одне слово. «Порсґрюнн».

І отримала один результат.

На сімнадцятій сторінці була стаття з місцевим контекстом.

Перш ніж її відкрити, Ліне механічно схопила олівець, мовби підсвідомо знала, що знайде інформацію, яку конче треба занотувати.

У статті йшлося про нове швидкісне шосе, його саме тоді будували. Новий тип асфальту позбавляв пилюки й зменшував рівень шуму. Теґ «Порсґрюнн» повторювався у публікації двічі. Ліне з ручкою в роті зосереджено розглядала фотографію. П’ятеро робітників перед асфальто-укладальним агрегатом. їхні імена значилися під фото. Один з них видався їй невиразно знайомим. Вона впізнала чоловіка. То був Мартін Гауґен.

64

Стіллер з’їхав якнайближче до узбіччя, увімкнув аварійку. Він знайшов вказане місце ще вночі, а тепер повернувся туди разом з Нільсом Гаммером. Вони схилились над капотом, поклавши перед собою аркуш з «кодом Катаріни». Розгадка була очевидною. Колонки означали дві смуги руху. Поперечна риска під колонками — місцева дорога, що проходила містком над шосе, за сто метрів позаду них.

— «Знак 334», — промовив Стіллер показуючи на таблички, які забороняли обгін по обидва боки дороги. — «Знак 148» — тицьнув на трикутний знак, що попереджав про двосторонній рух на цій ділянці.

Далі стояли два знаки обмеження швидкості, знак, що водій перебуває на головній, а ще знак про наступний з’їзд на майданчик відпочинку і жовтий знак з’їзду з автостради під номером 49. Усе сходилося.

Повз поліцейських промчала вантажівка, затріпотіли аркуші на капоті. Стіллер відвернувся спиною до дорожнього полотна й показав на земляний насип на узбіччі.

— Відзначене хрестиком місце десь тут.

Нільс прихопив з собою карту автомобільних доріг.

— Ґліммерваєн проходить схилом пагорба он там, — він провів рукою до дерев позаду хрестика, що позначила Катаріна. — Ми всього за кілька сотень метрів від місця, де востаннє бачили Надію Кроґ.

Стіллер ступив кілька кроків у кювет і видерся на насип на іншому його боці. Десь під його ногами похована Надія Кроґ. Він мовби відчував її присутність.

— Тоді тут велися будівельні роботи, — вів далі Гаммер.

Стіллер поклав до рота льодяника.

Мартін Гауґен був серед будівельників.

Стіллер тримав рисунок Катаріни перед собою і звіряв його з околицями.

— Місце позначене дуже приблизно, — зрештою, промовив він, розгризаючи цукерку. — Доведеться перевернути не один куб землі.

— Можемо спершу спробувати георадаром, — запропонував Гаммер. — Щоб скласти собі загальну картину, що ж там під землею.

Стіллер похитав головою.

— Я не хочу чекати. Треба провести земляні роботи зараз, доки Мартін Гауґен ізольований в літній хатині, без радіо й телебачення.

— Може, взяти пошукового собаку, навченого на розшук мертвечини? Справа просувалась би швидше.

Стіллер відхилив носаком черевика шматок торфу. У Норвегії більше не було таких собак, хіба поліцейські нишпорки, натреновані на пошук молекулярних частинок людських решток.

— Боюся, двадцять шість років — це надто довгий термін навіть для найліпшого собаки, — сказав він. — Але спробувати варто.

Жовтий службовий автомобіль дорожньої служби під’їхав і став позаду поліцейського авта. Водій увімкнув оранжеву мигалку на даху й вийшов.

Стіллер привітався, скинувши догори руку. То був, напевно, інженер, якого запросили взяти участь в огляді ділянки. Обличчя чоловіка брижилося похмурими зморшками, ніби ця затія йому аж ніяк не подобалася.

Він привітався, обвів поглядом узбіччя.

— Отже, ви думаєте, що вона десь тут закопана… — задумливо промовив він.

Стіллер уже встиг ознайомити його з суттю справи. Не бачив сенсу затаювати мету їхнього тут перебування.

— Ми маємо начерк, — сказав він і показав інженерові аркуш з хрестиком, пояснивши значення цифр.

Чоловік узяв аркуш, довго розглядав його, час до часу оцінюючи місцевість.

— Що думаєте? — запитав Стіллер.

— Думаю, це тут, — інженер обвів рукою коло навколо місця, де щойно стояв Стіллер.

— Можна починати й тут, — кивнув Стіллер.

Інженер повернув йому аркуш.

— Я був керівником проекту, коли у 80-х почалося будівництво автостради, — сказав він, перечекав, доки проїде великогабаритний транспорт з хвостом легковиків за собою і розповідав далі. — Я живу в Бамбле. Коли будівництво закінчилося, їздив тут майже щодня на роботу й з роботи. Через кілька місяців після відкриття автостради, бачив на цьому узбіччі покладені кимось квіти. Квіти часто кладуть на місцях аварій чи чиєїсь загибелі. Це мене розсердило, бо ж дорога збудована для безпечної їзди, тут жодного разу не траплялося дорожньо-транспортних пригод. Тому я повернувся і прибрав квіти.

— Квіти? — здивовано перепитав Стіллер.

— Червоні троянди, — кивнув інженер. — Як на могилі.

— Де саме вони лежали? — втрутився Гаммер.

— О, то ж було давно. Але приблизно ось тут, — він знову показав на те місце, де стояв Стіллер. — Місяців за два з’явився новий букет. Я і його забрав геть. Вже й не пригадаю, скільки букетів я тут прибирав. А потім раптом покладання квітів припинилося.

Стіллер знову досягнув з пакетика льодяника, нікого не почастувавши.

— Коли квіти перестали з’являтися? — запитав він.

Чоловік скривився, що мало б, мабуть, означати «Хіба тепер згадаєш!»

— У кожному разі, тривало зо два роки.

Стіллер обсмоктував льодяник.

— Можете пригнати землерийну техніку? — запитав він, глянувши на інженера.

— Усі машини й люди зайняті, але, думаю, щось знайдемо. На коли вам треба?

— На зараз!

— На зараз? — вражено перепитав інженер. — Та ні, це неможливо.

— Чому?

— Якщо починати рити, доведеться перекрити дорогу й пустити транспорт в об’їзд. А це потребує планування.

— Хіба у вас немає плану? Хіба ситуація не така сама, як при аваріях?

— Це — не форс-мажор, а планова робота, — заперечив інженер. — У кожному разі, доведеться зачекати до ночі, щоб створювати якнайменші незручності учасникам дорожнього руху.

— Я можу почекати й до ночі, — погодився Стіллер. — Зможете прибути з усією необхідною технікою на десяту годину вечора?

— Доведеться просити робітників працювати понаднормово.

— Оплату понаднормових годин візьмемо на себе, — запевнив Стіллер. — Отже, десята.

— Десята, — кивнув інженер.

Стіллер відчув у кишені вібрацію мобільного. Телефонувала Ліне Вістінґ — її номер він мав у пам’яті свого телефону.

65

У слухавці чутно було, що Адріан Стіллер десь просто неба. Його ім’я, коли він відрекомендувався, поглинув гуркіт якоїсь важкої машини.

Ліне переклала слухавку до другого вуха й перевірила, чи записує диктофон.

— Маєте дві хвилини? — запитала вона.

— Я слухаю, говоріть!

На іншому кінці грюкнули автомобільні дверцята, і гуркіт зник.

— Я саме працюю над наступною статтею і подкастом, і тут раптом мені вигулькнуло ім’я, яке може вас зацікавити, — почала Ліне, добираючи слова ретельніше й детальніше, ніж було потрібно, маючи на думці, можливо, використати запис згодом. — Я передивилася матеріали поліції і