Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Адріан Стіллер нетерпеливився.
— Яке ім’я?
— Мартін Гауґен.
У слухавку Ліне чула, як Стіллер гризе льодяника. Мовчання з того боку тривало трохи задовго.
— Звідки ви його взяли? — нарешті запитав Стіллер.
Ліне знову глянула на диктофон. їй не хотілося називати перед слухачами батькове ім’я, але ж можна зупинити запис, коли редагуватиме подкаст. Мовчанка Стіллера була дуже промовиста. Вона таки щось намацала.
— Зі справи, над якою тато працював удома, — пояснила Ліне. — Дружина Мартіна Гауґена зникла 1989 року. Її так і не знайшли. Гауґен працював на будівництві нової автостради неподалік Порсгрюнна, коли зникла Надія Кроґ.
Знову на лінії глуха мовчанка. Промовивши це вголос, Ліне й сама відчула ледь не прямий зв’язок між обома зникненнями. Вона охочіше поговорила б спершу з батьком, ніж зі слідчим з Кріпоса, але телефон батька перебував поза межею досяжності.
— Знаєте, я тут трохи зайнятий. Я вам пізніше сам перетелефоную, — нарешті озвався Стіллер і відразу поклав слухавку.
66
П’ять маленьких окунців — ото й увесь улов за три години риболовлі. Перш ніж розпалити багаття і спекти рибу, вони замінили гачки і принаду, закинули волосінь та закріпили вудки на самому краю скелястого берега — червоні поплавки гойдалися на воді.
Мартін почистив рибу. Тепер він сидів біля вогню, натирав рибини сіллю і кожну загортав в алюмінієву фольгу, поклавши перед тим у черевця по добрячому шматочку масла.
Вістінґ вийняв мобільний, увімкнув. Вісім відсотків заряду. Цікаво, чи багато бере увімкнення, може, ліпше не вимикати? Однаково заряд закінчиться за ніч.
Прийшло повідомлення від Ліне з крапкою. «Схоже, добра погода протримається усі вихідні».
«Так, але велика риба досі не взяла принади», — відписав Вістінґ, зиркнувши крадькома на Мартіна.
Аматорська кодова мова звучить доволі комічно, подумав він. Такою мовою поліцейські спілкувалися зі своїми інформантами. Суть послання розуміли лише відправник і отримувач, та для непосвячених обмін подібними репліками однаково міг видаватися підозрілим.
«От клята риба, — прийшла відповідь. Сьогодні вночі будемо рити землю».
— Все в порядку? — запитав Мартін, випорпуючи ямку в гарячих жаринах.
Вістінґ ледь не забув про свою ж брехню, наче йому треба перевірити, як почувається Амалія, яку Ліне возила в лікарню.
— О, так, усе гаразд, — усміхнувся він.
Мартін Гауґен поклав п’ять згортків у багаття, загорнув скіпкою грань.
— їм треба полежати з десять хвилин, — сказав Мартін, подивившись на годинника.
Вістінґ глянув на свою вудку. Вода розходилася маленькими хвильками навколо поплавка. Може, бере? Але вже за мить поверхня води знову розгладилася.
Сонце пригрівало, і від багаття ішло тепло. Вістінґ зняв куртку й поклав її між собою та Мартіном, щоб мікрофон легше вловлював їхні голоси. Мартін Гауґен куртки не знімав, важко було розгледіти, чи ховає він під нею зброю.
— Як тут затишно, — промовив Вістінґ, лиш би щось сказати.
— Моя родина осіла тут ще у вісімнадцятому столітті, — озвався Мартін. — Жила понад 250 років, а на мені все й скінчилося. Маю лише кількох бездітних тіток. Ніхто не продовжить нашого роду.
Вістінґ подумав про внучку, і його переповнила радість, що він залишить по собі слід у цьому світі.
— Хочу, щоб мій попіл розвіяли тут, над озером, — вів далі Мартін.
Смерекове поліно раптом вистрелило іскрами. Мартін нагорнув скіпкою ще кілька жаринок на рибу.
— Не хочу самотньо лежати в могилі, яку навіть ніхто доглядати не буде.
Мартін підвівся, підійшов до вудки, вибрав волосінь, перевірив, чи не об’їла риба принади й знову закинув вудку у воду. Поплавок трохи погойдався і вирівнявся, коли гачок з принадою пірнув углиб.
Вістінґ промовчав. Він мав своє місце на цвинтарі. На могильній плиті Інґрід колись вирізьблять і його ім’я.
— Подбаєш? — запитав Мартін і знову сів поруч.
— Про що?
— Про мій попіл?
Вістінґ усміхнувся.
— Зафіксуй своє бажання, напиши заповіт! — запропонував він.
Біля протилежного берега здійнялася зграя вороння. Вістінґ приставив долоню дашком до чола, затуляючись від сонця. Не інакше, як їх хтось сполохав. Ворони розлетілися, а одна склала крила й пірнула між дерева, згодом випурхнула і з краканням знову кинулася вниз, мовби когось атакуючи.
— На кого вона кидається? — запитав Мартін.
— Не знаю. Щось там, у гущавині, мабуть, є.
— Так, але чому одна нападає, а решта повтікали?
— Можливо, ця має що захищати, — висловив припущення Вістінґ. — Гніздо з пташенятами чи ще щось…
Мартін похитав головою.
— Ворони гніздяться навесні. Я мав на увазі, що тварини й птахи поводяться по-різному. В них різні інстинкти. Наляканий кінь здебільшого втікає з двору, а собака демонструє агресію, вишкірюючи зуби. З людьми відбувається щось подібне. Ми успадкували від природи первісні інстинкти, і якщо є загроза нашому життю, хтось нападає, а хтось утікає. Ми не здатні до усвідомленого вибору поведінки, не здатні контролювати своїх інстинктів.
Вістінґ намагався витлумачити Мартінові слова в світлі підозри, що на його совісті загублене життя. Вони прозвучали як спроба виправдатися за свій вчинок.
— Дивився коли-небудь по телевізору оті смішні домашні відео? — розговорився Мартін. — Коли хтось ховається у сміттєвому контейнері, а потім раптово вистрибує з нього, щоб налякати товариша чи колегу з роботи?
Вістінґ усміхнувся і кивнув.
— Зазвичай нам смішно, бо той, кого налякали, переважно кидається у перші ліпші двері, щоб утекти, однак іноді буває, що наляканий автоматично викидає кулаки й б’є наосліп. їхній мозок реагує по-різному. Дев’ять з десяти, не довго думаючи, накивують п’ятами, а один вдається до агресії.
Вістінґ не вважав, що йдеться про успадкований порив відразу захищатися, б’ючи у відповідь, а радше про набуту форму поведінки. Хтось виріс у середовищі насильства й агресії, і звик, що реагувати треба саме так.
— Саме тому в карному кодексі є положення про вимушений спротив і право на самозахист, — сказав він замість суперечити Мартінові. — Людини не засуджують за самооборону чи відповідь агресією на агресію. Іноді доводиться вбити, щоб самого не вбили.
Ворона на протилежному боці озера втретє кинулася в гущавину.
— Ти знаєш такі випадки? — запитав Мартін. — Коли когось виправдовували, визнаючи, що вбивство було самообороною?
— Бувало таке, — відповів Вістінґ і розповів про жінку, яка вдарила свого чоловіка молотком по голові, коли той притиснув її до землі, намагаючись задушити.
— Ти погоджуєшся, що існують такі людські інстинкти, через які ми не можемо нести відповідальності за свої вчинки?
— Абсолютно! — збрехав Вістінґ, бо не вірив, що люди керуються інстинктами. — Це та ситуація, коли кажуть, ніби почорніло перед очима. Людина іноді сягає такої точки, де вже не може себе контролювати й не тямить,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст», після закриття браузера.