Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Усередині темно, зі стелі нічого не світить, але кожен стелаж угорі має невелику помаранчеву лампочку, яка постійно обертається і блимає. Лампочки відкидають химерні тіні, що стрибають поміж стелажами, поки ті курсують своїми вигадливими маршрутами. Повітря сухе — неймовірно сухе. Я облизую губи.

Повз мене зі шварґотінням пролітає стелаж зі стійкою, повною довгих списів і пік. Тоді різко повертає — списи брязкають, — і я бачу, що прямує той стелаж до широких дверей у дальшому кінці приміщення. Там темряву пронизує холодне синє світло й кілька людей у білих комбінезонах знімають зі стелажів коробки, звіряють їх зі своїми паперами й кудись забирають. Стелажі шикуються, як школярі в їдальні, соваються і штовхаються.

А тоді, коли працівники в комбінезонах закінчують свою роботу, стелажі посуваються назад і знову стають частиною лабіринту.

Тут, у найсучаснішому незалежному сховищі, де зберігаються історичні цінності з усього регіону на захід від Міссісіпі, не ви шукаєте артефакти, а вони шукають вас.

Айпад блимає й показує мені блакитну цятку майже в центрі сховища, яка позначає стелаж ZULU-2591. Це вже щось. Мабуть, то пошуковий маячок. Або магічне заклинання.

На підлозі переді мною намальована широка жовта лінія. Ступаю на неї носаком черевика, і найближчі до мене стелажі відскакують і повертають в інший бік. Чудово. Вони знають, що я тут.

Я повільно заглиблююся в їхню круговерть. Декотрі стелажі не сповільнюються, проте змінюють траєкторії руху й шугають десь позаду або попереду мене. Я ступаю обережно, повільно, але впевнено. Обабіч пропливають стелажі — справжнісінький парад чудес. Я бачу великі урни, укриті золотою і блакитною емаллю, зв’язані й закутані в пухирчасту плівку. Широкі скляні циліндри, наповнені бурим формальдегідом, у якому ледве помітні покручені щупальця. З товстих чорних кам’яних брил, зеленаво переливаючись у темряві, стримлять шматки кристалів. На одному зі стелажів розміщено лише картину в шість футів заввишки — портрет набундюченого середньовічного крамаря з тоненькими вусиками. Стелаж від’їжджає, а мені здається, що він стежить за мною поглядом.

Цікаво, чи Метове мініатюрне місто — тобто не тільки Метове, бо тепер воно належить ще й Ешлі, — коли-небудь теж опиниться на одному із цих стелажів? Його з усіх боків прив’яжуть мотузками? Чи, може, обережно розберуть його й кожну будівлю покладуть окремо, перед тим загорнувши в марлю? А тоді стелажі з частинками міста порозбігаються в різні боки? І Метрополіс розпорошиться по всьому сховищу, ніби хмарка космічного пилу? Стільки людей мріють, щоб їхні творіння потрапили до музею… Невже вони мріють про це?

Зовнішній периметр сховища схожий на автостраду — певно, тут курсують найпопулярніші артефакти. Та чим ближче я просуваюся до середини залу, рухаючись у напрямку маячка на планшеті, тим повільніше сновигають навколо мене стелажі. Тут є стійки з плетеними масками, чайні сервізи в коробках, обкладені шматками пінопласту, товсті металеві планки, обліплені засохлими мушлями. Он промайнув пропелер літака, а за ним — костюм-трійка. У цій частині сховища артефакти ще химерніші.

Але трапляються тут не лише стелажі. Дорогою я минаю сейфи — величезні металеві ящики на танкових гусеницях. Декотрі повільно повзуть, інші стоять на місці. Усі вони мають вигадливі замки, а зверху до кожного прилаштовано лискучу чорну відеокамеру. На одному сейфі я бачу яскравий знак, який застерігає про біологічну небезпеку. Обминаю його.

Раптом я чую хрускіт гідравліки, й один із сейфів оживає. Він зривається з місця, спалахує помаранчева лампочка. Я відстрибую вбік, і сейф прокочується по тому місцю, де я щойно стояв. Усі стелажі розступаються, даючи йому дорогу, і сейф неквапом повзе до широких дверей.

Підозрюю, що знайдуть не скоро, якщо мене тут чим-небудь розчавить.

Я помічаю легенький порух. Частина мого мозку, яка відповідає за розпізнавання людей (особливо грабіжників, убивць і ворожих ніндзя), спалахує, як одна з тих помаранчевих лампочок. З темряви до мене хтось наближається. Режим хом’яка ввімкнено. Хтось насувається на мене, дуже швидко, і схожий він на Корвіну. Я повертаюся до нього обличчям, простягаю руки вперед і кричу: «Ааа!»

Це картина — портрет вусатого купця. Прокотився ще раз, щоб знову на мене подивитися. Стежить за мною? Ні, звісно ж, ні. Серце мало не вискакує з грудей. Заспокойся, Містере Пухнастику, заспокойся.

У самому центрі сховища нічого не рухається. Тут важко що-небудь розгледіти, стелажі повимикали свої лампочки — мабуть, економлять електроенергію, а може, впали у відчай. Тут тихо, як в епіцентрі бурі. Промінці світла з метушливих околиць де-не-де пробиваються між пом’ятими картонними коробками, стосами газет і кам’яними плитами. Я дивлюся на планшет і бачу блакитну миготливу цятку. Певно, я вже близько, тому беруся переві­ряти стелажі.

Усі вони вкриті товстим шаром пилюки. Полиця за полицею я стираю порох і читаю ярлики. Великими чорними літерами на жовтому тлі написано: BRAVO-3877, GAMMA-6173. Я продовжую пошуки, використовуючи телефон як ліхтарик. TANGO-5179, ULTRA-4549. Нарешті ZULU-2591.

Я сподівався побачити важезний ящик чи якусь майстерно викувану скриню для великого творіння Ґеррітсзона. Натомість переді мною картонна коробка із загорнутими всередину відкидними бортиками. Усередині лежать пуансони, кожен загорнуто в пластиковий пакет і стягнуто гумкою. Схожі на старі автомобільні деталі.

Я беру один пуансон — це літера X, і вона досить важка, — і мене накриває хвиля тріумфу. Не можу повірити, що тримаю цю літеру в руці. Не можу повірити, що таки знайшов їх. Відчуваю себе Телемахом Напівкровним, який тримає Золоту Сурму Ґріффо. Відчуваю себе героєм.

Ніхто за мною не стежить. Я здіймаю літеру X високо над головою, ніби тримаю в руці міфічний меч. Уявляю, як зі стелі в нього вдаряє блискавка. Уявляю, як німіють темні сили королеви Дракенії. Я зі свистом замахуюсь наелектризованим мечем: шух!

А тоді обхоплюю коробку обома руками, підіймаю її і, похитуючись, плентаюся назад, від круговерті стелажів.

Уже в кабінеті Черил я заповнюю всі папери й терпляче чекаю, поки вона внесе зміни до Інвентарного реєстру. Термінал на її столі точнісінько такий самий, як у Каліфорнійському Клубку: блакитний пластик, товсте скло і вмонтований телефон. Поряд стоїть відривний календар із зображеннями котів у костюмах славетних історичних діячів. Сьогодні це пухнастий білий Юлій Цезар.

Я питаю Черил, чи знає вона, яку історичну цінність мають пуансони в цій коробці.

— Ох, серденько, — вона махає рукою, — тут усе для когось цінне.

Вона нахиляється до термінала, ще раз перевіряє, чи все правильно.

Так, вона має