Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

хочете, статевого акту. Кажу вам, такого мистецького і разом з тим відвертого опису без жодних цензур, жодних табу моральних чи етичних, ви ще не подибували в літературі. Головою ручуся, ні. Між іншим, один комічний деталь щодо цього: мій знайомий, той самий, який послужив, так би мовити, чернеткою до мого твору, спочатку навіть смертельно образився, коли я прочитав йому цей уривок! Просто анекдотичний випадок! Замість мені довіку дякувати, що я про нього, йолопа, залишаю своїм твором пам’ять для нащадків (я ж далебі вивів цього оглуха під його справжнім прізвищем!), образився! Розумієте, образився! І то як! Мовляв, я написав про нього порнографічну гидоту, і хтось, бува, і справді повірить, що він такий. Ну, що ви на таке скажете? Ну! Тут непорочна дівиця не знала б, де подітися від щастя, якби так про неї написали, а він, старе барахло, надувся навіть, забувши, хто він такий! Я зробив йому честь, пошанувавши описом, і маєш! Людству рішуче бракує уяви. І не тільки уяви. Насамперед відвертости, щирости, яку я спромігся довести у своїх творах до крайніх меж взагалі можливого. Так би мовити, все нутро на стіл. Ви щось хотіли сказати? Не потребуєте нічого говорити. Я вас розумію без слів. Ех, слова, слова! Це лише скриньки, а як вмістити почуття в скриньки? Неможливо. Не вмістяться. Як я це розумію! Я себе уявляю на вашому місці: як би мене потрясла така людина, як оце я перед вами. Я ніколи і в наближенні нічого подібного до себе не подибував. Тому я розумію до найменших відтінків, наскільки вам бракує слів, щоб висловити захоплення мною. Я вмію бачити себе, як то кажуть, збоку, і тому мені легко відгадувати, що про мене думають. Зрештою, я не від сьогодні знаю: виголошене мною – суцільне відкриття. Я ж уклав просто циклопічні пляни на майбутнє! Ви вражені? Ви такого ще в житті не зустрічали? Не перечу, цілком погоджуюся. Так от наприклад, знову до плянів, написати не роман чи повість, а зразу цілий цикл новель або, якщо волієте, романів про Венеру. Оригінально, правда ж? Чому саме про Венеру? Дуже просто. Тому, що любов чи радше статеві зносини завжди найактуальніша тема, а тепер, то й поготів. Зачитуватимуться! У мене вже навіть готовий плян у голові до останніх подробиць. Лише сісти й записати. Я навіть бачу ціну на палітурках свого твору. Венера – це стара баба з крутими дівочими грудьми. Образ, як бачите, наскрізь оригінальний. Стара, а груди молоді. Вона живе десь на горищі в малій комірчині в першому-ліпшому великому місті. Місто може бути і невеликим, залежно від смаку. Стара бабище з молодими грудьми, єдиним видимим символом богині. Чудово, правда? І ось до неї вдень і вночі прокрадаються нишком підлітки і юнаки, які чують у ній Венеру і тягнуться до неї з усього міста, поки батьки нарешті довідуються про цю бабу-Венеру і спалюють її, не чекаючи правосуддя, хоч це відбувається не за середньовіччя, а в наші дні. Це загальне тло, на якому тоді розвиватимуться ще різні пригоди. Вийде щось надзвичайне. Я бачу подумки кожну подробицю цього твору, кожний відтінок, переливи від і до. Найголовніше особливо кропітко і соковито описати сцени кохання. І, запевняю вас, я їх опишу, і то як опишу, використавши всі свої записні книжки і щоденники! При чому усі речі називатимуться своїми словами, без жодних прикрас чи недомовлень. Просто все так, як воно є. Головне відвага, і зачудоване людство згадуватиме мене, поки існуватиме на землі бодай одна людина. Навіть тоді, коли одну культуру чи расу замінить інша, бо треба і про це думати, культури так легко щезають з мап. Проте хто всі карти ставить на любов чи на смерть, той ніколи не програє. Любов – продовження себе в інших, смерть – припинення такого продовження, а людство завжди цікавитиметься і продовженням, і припиненням свого існування, хоч зацікавленість у продовженні, звичайно, зі зрозумілих причин, переважає, тут я спокійний. Стилі і уподобання міняються, однак описи акту кохання завжди і скрізь —«найдуть своїх читачів. Очевидно, і стилістичний бік не лишиться занедбаний. Скидка на літературних кротів, хто цінує не «що», а «як». Стилістично – вершок досконалого. В циклі про Венеру дійство відбуватиметься одноразово в кількох плянах з напливами. Щось на зразок «Слова». «Трублять труби в Києві, чути в Путивлі» або «Співають у Києві, чути опів по Дунаю», тільки, очевидно ж, багато талановитіше і, головне, зовсім по-новому. Кожен твір, тим паче великий, мусить мати власну форму. Для нового вина, нові міхи! Ось я вам продемонструю уривок, щоб ви повністю оцінили… Хоча ні, чекайте, я вам прочитаю спочатку інший уривок, оскільки він уже потрапив мені під руку, а опісля той перший. Щоб ви на власні очі, чи то пак вуха, пересвідчилися, яка в мене гама стилів. Цей сюжет розповів мені колись мій знайомий. Інший зайо- мий. Не той, про який я вже згадував. Тобто не сюжет, а так лише декілька думок, які самі собою не мали жодної вартости, заки я їх геніяльно оформив. Скільки важить творча фантазія! З цієї буденної розповіді я створив пророчу річ, видиво останньої людини. Воно справді так, що кожен великий поет чи письменник рано чи пізно пише пророчі речі. Справжній поет неминуче пророк. Це закон. І головне, думка про це видиво з’явилася у мене зовсім несподівано. Я ніколи не припускав, що нецікава розповідь викличе в мені таку глибоку реакцію. Хоч як це дивно, однак я кожного разу себе недооцінюю. Мене, признаюся, знову і знову потрясають мої власні спроможності. Я собі найбільше диво. Дослівно на кожному кроці я відкриваю себе щораз по-новому. Це феноменально. От так і цього разу. Я сидів в убиральні, коли мене раптом осяяло. Просто, як громом ударило. В убиральні, між іншим, спадають на думку найгеніяльніші й найглибші ідеї. Я колись ще напишу оду або принаймні трактат про убиральню, це так, мимохідь. Я, наприклад, переконаний, що і Ньютон відкрив свій закон тяжіння саме в убиральні, тільки посоромився признатися з огляду на свою епоху. Знаєте, забобони сильна штука. Ну, а потім загальна опінія і таке інше. Ну так от. Слухайте уважно.

Він брезкло біг до зруйнованого хмаросягу, притрумуючи однією рукою живіт. Біг угору по балках, рурах, що звисали вниз над безоднями разом із рештками стель і залізних каркасів. Збирався, як комаха, по штукатурці, що невпинно обсипалася, запорошуючи йому