Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Діти пішли в мене, – вдоволено ствердив поет-господар, відпускаючи мене, переконавшись, імовірно, що я на деякий час і так позбавлений змоги рухатися, оскільки я ледве дихаю. Я навіть чекав, що він зараз порадить мені, як збирач автографів, ліки проти дихавиці, та він не порадив. Його хвилював не мій стан.

– Ви помітили? Мусіли помітити! Хіба це не разюче? Ви одружені? Ні? Так? Зрештою, байдуже. Ви знаєте, як тепер батьки муштрують своїх дітей на геніальність? Дослівно з-під палиці силують малят запам’ятовувати афоризми, поезії, а потім ще й писати власні вірші, і то в кожному «ізмі», мовляв, знай наших! Так, так. Читають їм у чотири роки лекції з теорії літератури, поетики і таке подібне. Справді! У нас є такі знайомі. Я сказав би, майже наші приятелі, так, так, приятелі, а лаври наших дітей їм не дають спати! Аж не віриться, що люди такі заздрісні, проте факт. Вони, знаєте, не втямлять ніяк одного найголовнішого: наші діти самі цікавляться мистецтвом без нашого спонукування. Спадковість. Чиста спадковість. Тільки ж піди поясни! їм не хочеться відставати від нас, при тому, бідаки, забувають, – ми виняток, а не правило. Знаєте, дітям щойно минуло щось по три рочки, коли дружина зважилася вперше повести їх до зоопарку, такою мірою ми їх боялися переобтяжувати враженнями. Вони в нас такі чутливі, що я два тижні вагався, заки врешті сказав: нехай ідуть! Це таке щастя і разом з тим така відповідальність бачити себе в дітях! Справді не кожному дане. Не дітей, а бачити, бачити. Особливо, я сказав би, потрясальне, коли геній батька так повністю, краплина в краплину, втілюється в дітях! Повірите, я досі не годен спокійно пригадати, мене тоді самого потрясло, як мій син, вперше побачив зебру. Що я тоді пережив! Бачите, я аж зараз тремчу, а я ж лише переповідаю. Дійшли ми до загородки, а син мій схопився за ґрати, схилив набік голівку і, задощивши очі, закляк, як мрець. Я похолов. Дружина сполотніла. Та, на щастя, знайшла в собі досить духу, щоб, не показуючи хвилювання, спитати, що з ним. І щойно коли Поліклет, ве розплющуючи очей, відповів, нехай вона мерщій виймає олівець і папір (ми завжди носимо при собі бльокноти на випадок інспірації, професійність, культурність, якщо хочете) – Поліклет тоді щойно засвоював абетку – і зафіксує його вірш «Зеброній», що він його експромтом склав, побачивши уперше зебру, у мене відлягло від серця.

Мушу признатися, не як батько – я не з тих батьків, які обожнюють своїх дітей лише тому, що вони їх власні діти, власна кров, власне, так би мовити, безсмертя, – а як цілком стороння безпристрасна людина – то виявився дійсно потрясальний вірш. Зрештою, він увійшов до першої збірки поезій Поліклета, яку ми видали ще минулого року. І це вам лише один приклад, а їх дослівно тисячі! Та що говорити! Ви маєте нагоду самі пересвідчитися. Про «Зеброній» один відомий критик написав дві газетні шпальти, ствердивши, і то, зважте, на підставі самих метричних порівнянь, що це один із шедеврів світової літератури! Читали? Не читали? Не може бути! Минулого сезону всі тільки й цитували вірш «Зеброній». Він не сходив з уст. Це була подія. Хоч воно і не диво, бо які батьки, такі й діти! Ви не бачили збірки Поліклета? О, ви мусите її мати! Ви отримаєте примірник з автографом!

– Я … Я не збираю автографів, – очуняв я. – Адже я.

– Поліклете! Адусю Адольдівно, покличте, будь ласка, Поліклета! Поліклете! Поліклете, принеси примірник своїх віршів. Дай дяді.

– З автографом чи без?

– З автографом, з автографом.

– Не турбуйтеся, Бога ради, – втрутився я, – адже я однак..

– Поліклете, що це означає? – раптом майже закричав господар-поет, – це ж нумерований примірник!

– Інших не лишилося.

– Таж це ті, які давно вже мали бути відіслані до міністерства культури! Поліклете, піди негайно до Мельпомени і скажи..

Голос господаря так стишився, аж мені здалося, ніби я заснув, і тому десь щез і Поліклет з нумерованою збіркою, яка так сполошила господаря, і кімната, один тільки господар не хотів щезати. Він дедалі наче все більше присутнішав. Його стало так багато, що я мав враження: вистачить мені застромити руки в кишені, то і звідтіля те, що я витягну, уосіблюватиме господаря, який домагатиметься, щоб я його слухав.

– Такі небуденні діти, – говорив у мене над самим вухом господар-поет, – ставлять, звичайно, і дуже високі вимоги. Це й зрозуміле. Вірите, з них так і пре, так і пре геніальність! Просто фе-но-мена-льно! Усе, що вони роблять, неперевершене. Часто я сам дивуюся: як це так, геніяльність, цей дар богів, що майже ніколи не успадкоємлюється, чудом перейшов на моїх дітей? Це ж просто неймовірно! Важко повірити! Однак факт лишається фактом. Діти мають мої здібності! Правда, коли я перечитую свої записні книжки, особливо щоденники, мені робиться ясним, чому мої діти не могли народитися інакшими. Надто ж бо обдарований, аби не повторюватися, геніальний батько. І справді, коли відкинути набік усі суперлативи, мої щоденники це сенсація в літературі. Зрештою, ви напевно про них досить уже чули, бо це ж поняття! Та що я кажу, я ж напевно сам читав вам свої щоденники. Так багато перед собою бачиш облич, аж забуваєш, кому читав, а кому ні. Пам'ять уже не та. От навіть не пригадую, чи я вас знайомив із найновішим своїм твором-нотаткою про любов кульгавого!

– Я тут уперше. Я антиквар. Я прийшов сюди виключно, щоб довідатися про мого клієнта. Мені треба негайно йти. Мене чекають.

– О, бачте пригадав! Ні, це я читав не вам, а нашому кінорежисерові. Та це, звичайно, дрібниця, бо навіть якби я вам уже і читав, вдруге воно слухатиметься ще цікавіше. Як музику, що частіше, то ліпше доходить.

– Вибачте, ви мене не зрозуміли. Я справді мушу йти. Я маю невідкладні справи, – майже заплакав я, бачачи, як господар із бічної кишені на грудях дістає куцу, проте грубенну засмальцьовану книжку, склеєну на корінцях свіжим ляйкопластом.

– Я вам задля проби продемонструю уривок про одного мого знайомого, – сказав господар з такою втіхою, ніби у його вусі мої слова незбагненно якимось чином переінакшилися, добігши зовсім іншого, ніж вкладений у них мною, змісту, і тому господар сприйняв їх як заохочення. – Так би мовити, детальний опис акту кохання. Якщо