Читати книгу - "Ті, кого немає"

Того самого, коли, за інформацією відділу пасажирських перевезень, Валентин Смагін повинен повернутися до виконання своїх службових обов’язків.

10

З погляду Олексія Гаврюшенка, справа, яку так ретельно роздмухував слідчий Дроб, була вочевидь дохла. Це дала йому зрозуміти стара, ще інститутських часів приятелька Ліна Гусельникова, і Гаврюшенко вчергове оцінив перевагу своєї людини в експертно-криміналістичному управлінні. Евеліна, допитлива як ніхто, акуратно розклала перед ним інгредієнти, з яких Дроб намагався зліпити свою цукерочку.

Олексій Валерійович підібрав її по дорозі додому біля меблевого торговельного центру. Конспірація, блін. Чекати не довелося – вона ще здалеку помітила його машину, а коли сіла поруч, відразу зачадила своїм «Парламентом».

– Наступного разу забиваємо стрілку в супермаркеті – там принаймні кондішн… Між іншим, Дроб учора підкинув нам роботку в рамках тієї ж таки справи. Спливли два предмети: якась чоловіча сорочка і склянка з відбитками пальців. Дуже розраховував, що я відкопаю щось новеньке, але вийшов облом. Сорочка гонконгівська, розмір М, шовкова, у вузьку смужку, зроблена років п’ять тому, практично неношена. Сліди звичайного бруду – ґрунт, рослинна органіка, – зовсім нещодавно запрані вручну, причому туалетним милом…

– А дівчина? – перебив Олексій Валерійович.

– Що дівчина? Ти куди їдеш, Льошо? Додому вези, у мене там голодний чоловік-адвокат виє…

– Вибач… – Гаврюшенко спохопився, але поворот уже проїхали, довелося тягтись до наступного. – Чи була вона в кабінеті Смагіна в Шаурах?

– Була, – кивнула Гусельникова. – Щодо цього не сумнівайся. Вона там скрізь наслідила.

– І на купюрах?

– Ну ти даєш… Відбитки на купюрах навіть у ціанакрилі рідко виявляються. Особливо на доларах… У кожному разі, пістолет Марта Федорова точно тримала в руках. Відбитки на склянці, із якої вона пила в кабінеті Дроба, збіглися з тими, що на браунінгу та збройовому сейфі. Але там ще як мінімум…

У сумочці на колінах Гусельникової подав голос мобільний, і вона не дивлячись скинула дзвінок. Телефон негайно завівся знов, і Ліна з досадою глянула на дисплей.

Гаврюшенко вів машину проспектом, тримаючись у другому ряді, і тільки подив, що чітко пролунав у голосі супутниці, змусив його прислухатися.

«Гусельникова слухає…– офіційно мовила Ліна низьким голосом. – Так… Ясно… Повний висновок буде готовий завтра до полудня…»

На цьому розмова скінчилася.

– Дроб власною персоною, – повідомила вона зі смішком, повертаючи телефон до сумки. – І з накрученим хвостом. Схоже, форс-мажор у них – на мобільний він телефонує тільки в екстрених випадках.

– І що йому треба?

– Сказано було буквально таке. Питання про порушення кримінальної справи щодо неповнолітньої Федорової Ем Ес відкладається на невизначений час. Тому мені запропоновано завтра просто зранку взятися за дослідження речових доказів, зібраних у справі номер… Ну, це вже не до теми… Роботи в мене, Альошо, як у каменоломні,– поскаржилася Гусельникова.

– Співчуваю, – неуважно відгукнувся Гаврюшенко, прикидаючи, з якої речі так круто повернув Дроб. Фактично, це могло означати тільки одне – дівчині вирішено дати спокій.

Він припаркувався неподалік радіоринку.

– Ми на місці. Я у двір заїжджати не стану, там у тебе вибоїна більша за місячний кратер… Дякую, дорога. Твій боржник. Аркадію привіт! – крикнув він уже навздогін.

Про новину належало повідомити Федорова – відразу, ще до того, як їхати додому.

Він набрав номер і спокійно промовив:

– Сергію, все скінчилося. Можеш розслабитися. Справа закрита, а фактично й не відкривалася. Я поки не в курсі, в чому тут прикол – імовірно, розпорядження з самого верху. Не бачу іншої причини… Так що і сам забудь, і дружину заспокой. Добре… Ну, дзвони…

Хоч як намагалась Олександра, але викинути з голови те, що Марта наплела про жінку, яка померла давно й мала таке саме ім’я, не вдавалося. Хто вона, ця Олександра Буславіна, нібито її бабуся по материнській лінії?

Дитяча пам’ять вибіркова й примхлива. Мати ніколи не згадувала про свою рідню. Олександра знала Смагіних – діда, бабу й тіток, від них одержала й відомості про себе та Валентина в ранньому дитинстві. Але про Буславіну – ані звуку.

Що ж її так зачепило?

«Треба поритися в мотлоху на антресолях. Туди вже років десять ніхто не зазирав…» – раптово спало їй на думку.

Було близько сьомої вечора, вдома нікого. Вона пішла в передпокій, увімкнула світло й відшукала в коморі дюралеву драбину, заставлену всіляким непотрібом. Зависоко – лізти треба під саму стелю. Вона добре пам’ятала ту містку картонну коробку з-під найпершого комп’ютера чоловіка. Після ремонту сама звалила туди все, із чим не було ні часу, ні бажання розбиратись, а позбутися начебто зарано. Трохи маминих речей, якісь нікому не потрібні документи, паперове сміття.

Олександра видерлася на найвищу сходинку й посмикала застряглі дверцята антресолей. Відчинити вдалося тільки з третього разу, на підлогу посипалася дрібна потеруха. Коробка, вся в павутинні, видніла на відстані витягнутої руки. Розчервонівшись від зусиль, вона потягла її до себе.

На що вона сподівалася, що чекала знайти? Мамину довоєнну метрику? Старі фото? І то навряд чи. Родинні фото давно розтикані по альбомах, навіть те, єдине, чорно-біле, початку п’ятдесятих, де мама знята разом з батьком і дворічним Савелієм. Обоє ще зовсім молоді, очі в мами лукаві, ніжні, губи сміються, вітерець тріпає волосся…

Спустити коробку вниз виявилося непросто, однак вона з цим упоралася, тихцем лаючись. Потім знову піднялася на драбину й розіпхала по кутках антресолей обрізки шпалер, банки з засохлим лаком, старі ганчірки, картонну валізку з ялинковими іграшками, іржавий розвідний ключ і чиїсь незворотно заляпані фарбою джинси. «Треба зібратися з духом і викинути все це геть», – дихаючи пилом, подумала вона, спустилася, склала драбину, віднесла коробку в кухню, а потім, за лікарняною звичкою, ретельно вимила руки.

Зверху лежали учнівські зошити – її власні конспекти з фізіології й анатомії часів медучилища. Далі – пожовтілі рецептурні бланки, розрізнені аркуші машинопису, два довідники, книжечка доктора Спока в м’якій обкладинці, потрісканий, зі зламаним замком коричневий шкіряний ридикюль, батькові документи в пластиковому пакеті. Усе це Олександра гарячково переглядала, викладаючи на кухонний стіл.

На самому дні знайшлася невеличка коробка з-під зефіру в шоколаді, рідкісних на ті давні часи ласощів. Вона зняла кришку і вдихнула збережений душнуватий аромат ванілі. Усередині – мамина трудова, профспілковий квиток, комунальні рахунки