Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Невдовзі вона вже стояла на березі того самого озера, що виднілось з вікна. Ну, хоч недалеко пішла. Тільки навіщо? От тепер їй стало лячно. Що й кому вона цим довела? Якщо людині до тебе байдуже, то хоч втопись, а вона не вболіватиме за тобою!

Ліворуч Ірена помітила здоровезний камінь й поплелась до нього. Початковий ентузіазм затухнув, а натомість прийшла втома: і фізична, й психологічна. Лише впертість ще тримала її тут, пересилюючи навіть страх, що потихеньку норовив розростись до розмірів паніки. Боже! Якою треба бути дурепою, щоб попертись у ліс самій, та ще й вночі?!

Вона видерлась на камінь, підтягла коліна, вчепившись в них руками так, наче ця поза могла її врятувати від чогось, й втупилась у відображення місяця, що плескоталось у воді. От тепер її слух вихоплював кожен звук. Десь насвистував соловейко; галасливо цвірінчали цвіркуни, та подеколи поквакували жаби. Інколи лунав крик ще якогось нічного птаха. Ніч зовсім не була тихою: в ній вирувало своє життя – просто його не було видно...

Над головою залопотіли чиїсь крила. Ірена смикнулась з переляку та ледь не злетіла зі свого місця. Вона здійняла голову й встигла лиш помітити чийсь силует, що майнув та зник.

«Мабуть, сова» – подумалось їй.

– За чим ти прийшла? – ледь чутним, протяжним, та від цього не менш пробираючим до кісток голосом пролунало в неї за спиною.

Ірена, як сиділа, так і заклякла, боячись навіть ворухнутись. Вона б, мабуть, не відмовилась бодай озирнутись, та страх так скував її, що вона, здавалось, й дихнути не могла. По спині пронеслось щось бридко крижане, і вона затремтіла так, що вже й зуби ледь не стукотіли. Схоже, завмер весь ліс: змовк соловей, стихли жаби і навіть невгамовні цвіркуни обірвали свій гамірливий концерт. Озеро теж завмерло – ні ворухнеться, мов скло.

– За чим ти прийшла? – голос пролунав вже збоку.

Пересилюючи себе, крізь невпинне тремтіння Ірена якось спромоглась повернути голову. Поряд з нею стояла висока фігура у накидці з каптуром на голові, з-під якого на неї миготіли дві сині блискавки.

– Ні за чим, – ледь просипіла вона враз пересохлим язиком.

– За чим. Ти. Прийшла? – прокарбувала істота.

Схоже було на те, що відповідь будь-що треба дати, бо в спокої її не полишать. Якщо, взагалі, полишать…

– Мені було самотньо, – пробурмотіла вона перше, що спало на думку.

– Чому? – миттю виникло наступне питання.

О, боже! Це якийсь місцевий аналог єгипетського сфінкса? Ірену вже й так трясло, мов у лихоманці.

– Не знаю, – мотнула вона головою.

– Чому? – ледь не погрозливо повторили питання.

– Бо мене всі зраджують! – з розпачу вигукнула вона, відчуваючи, як сльози починають знов бігти по її щоках. – Бо сама по собі я нікому не потрібна!

Після невеличкої паузи, пролунало нове питання:

– І чого ти хочеш?

Чого вона хоче! Мало, чого вона хоче! Хіба є кому діло до її бажань?! Вона хотіла люблячого батька! Хотіла друзів! Вірила, що люди так само відкриті, як і вона! Та ті, кому вона вірила, просто розтоптали її… Кожен, кому довірилась, пройшовся по ній своїми брудними чоботами… Вона хотіла щастя… Та хто ж їй його дасть?

– Зникнути…, – прошепотіла вона.

– Справді? – у голосі істоти не було жодної емоції.

– Минуле не виправити…, – Ірена прикусила губу. – І забути його я не зможу… І повірити більше нікому не зможу… Хочу зникнути…, – сльози вже просто цебеніли з її очей.

– Тоді подивись на майбутнє, яким воно буде, коли ти зникнеш, – прошелестіло поряд.

Частина озера перед Іреною здійнялась, немов дзеркалом. Спочатку вона побачила себе: скуйовджену, перелякану, скоцюрблену на камені. Потім поверхня дзеркала зарябіла й в ній вона побачила матір, що лежала на ліжку бліда й розтріпана, а поряд валялись блістери з-під пігулок. Багато блістерів…

Мама… Єдина, хто не зрадив. Так, сварились, та то – інше… От цього вона їй не хотіла! Тільки не цього!

А дзеркало зарябіло та змінило картинку. Від того, що вона там побачила, в неї ледь волосся на голові не стало дибки…

Ірена побачила Олексу. Він стояв до неї спиною, та вона взнала його. Весь у чорному. В короткій шкіряній косухі. Його волосся, що аж синню віддавало, розвівалось якось зловісно, а з пальців струменіла чорна імла, що, стікаючи донизу, клубочилась навколо нього та, торкаючись будь-чого, перетворювала те у мертвінь. Трава, квіти, листя – позад нього все було наче згорілим.

Раптом він озирнувся, й по дівчині пронеслось ще більше тремтіння: його обличчя здавалось скам’янілим, губи викривились у хижій усмішці, а очі палали чорно-червоним полум’ям, крізь яке проглядала лише ненависть. Олекса наче дивився на неї. На якусь мить їй здалось, що він здригнувся і в його погляді майнула начебто туга, та картинка зникла раніше, ніж вона встигла розгледіти її.

Ірена обхопила себе руками. Чому? Чому все повинно бути так? Чому від неї хтось повинен залежати? Кожен має право на свій вибір. Люди – не сіамські близнюки, врешті решт! Вона – відокремлена… Відокремлена!

– Ти зробила свій вибір, – пролунало поруч крижаним голосом. – Іди!

– Що? – стрепенулась дівчина. – Куди?

– В тебе було бажання. Я його виконаю, – прошелестіло ледь чутно.

Ірена не зчулась, як зістрибнула з каменю й ступила у воду. У воду?! Ні! Вона не збиралась топитись! Мало, що вона ляпнула! Це боляче й довго! А вона воліла б просто заснути й не прокинутись! Але ж не втопитись!

Та її несло все далі й далі. Вода вже сягала колін, і дівчина намагалась якось противитись чиїйсь волі, та все було марно. Вона йшла і йшла… Вже було по пояс, коли з неї таки вирвався крик:

– Ні-і-і!

Хтось підхопив її на руки й над вухом пролунало роздратоване:

– Збожеволіла?! Дурне дівчисько! Зовсім глузд втратила! Якого біса тебе понесло до лісу вночі! – мало не орав на неї Олекса, виносячи на берег. – Якого тебе в озеро понесло?! Може, поясниш?!