Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Якби не усвідомлення того, що вона знаходиться у чужому будинку, Ірена просиділа б у ванній якомога довше. На жаль, час був виповзати зі свого тимчасового сховища, та зустрічатись з Олексою не хотілось взагалі. Але діватись було нікуди. Проковтнувши сльози, вона попленталась до кімнати.

Чоловік стояв біля вікна, спостерігаючи за поглинаючими потроху все навколо сутінками. Прощальні промені сонця лагідно ковзали по деревах, розфарбовуючи їхнє листя у всі відтінки червоного з домішкою золотавості. Темно-рожеві кольори неба ставали все темнішими та насиченішими, утікаючи в палаючий багрянець на обрії.

Двері прочинились й він озирнувся: дівчина увійшла мовчазна й похмура.

– Я вже боявся, що ти там поснула, – посміхнувся він. – Гадав, доведеться йти будити.

– Дякую. Обійшлась якось самостійно, – ледве чутно процідила вона, падаючи на постіль.

Олекса підійшов і сів поруч:

– Що вже встигло трапитись за такий короткий проміжок часу? – поклав руку їй на плече.

Ірена смикнулась, скидаючи його долоню:

– Життя трапилось. Проте, як завжди це зі мною буває… Я хочу, щоб ти відвіз мене додому.

Чоловік дещо здивувався такій бурхливій реакції й спробував зметикувати: звідки вона? В чому причина? Дівчина ні з ким не могла поговорити, щоб дізнатись щось, що б призвело до таких наслідків. Батькова дружина розповісти про нього нічого не могла, бо й сама про його існування взнала тільки сьогодні, як і він про її. Щось надумати – потрібні підстави, а якихось серйозних в неї точно нема. Залишається…

– Надивилась шпигунських фільмів і вирішила підслухати? – з іронією в голосі усміхнувся він, здогадавшись про витоки її настрою.

– Коли тебе не спішать просвіщати з приводу обставин, доводиться самій виуджувати інформацію, щоб зрозуміти: у що ти вляпалась! – глухим та трохи охриплим голосом відкарбувала дівчина.

– Ну, так! – похитав він головою. – І зробила висновки, навіть і половини не зрозумівши.

Вона стрімко розвернулась обдавши його крижаною хвилею схолоднілих очей:

– А що тут розуміти?! Ти тягаєш мене за собою, тому що я задля чогось тобі потрібна! – Ірена ладна була зараз, як не заморозити, то бодай прибити його льодяною брилою, якби та в неї була. – Що там та мадам казала: «Хто ж скаже їжі, що вона – їжа?» Ось хто я для тебе?! Просто! Знаряддя! Для якихось! Твоїх! Цілей! – вже ледь не кричала вона.

Олекса дивився на неї й розумів, що якась частка правди в цих словах була, залежно від того, під яким кутом цю ситуацію розглядати. От тільки далеко не вся. І пояснювати зараз – лише злякати ще більше. Та й не повірить після почутого. А, враховуючи те, що її віра в людей давно й остаточно похитнулась, довести щось буде не просто.

– Добре. Я відвезу тебе додому, та тільки після того, як допоможу тобі позбавитись всієї тієї гидоти, що на тебе начіпляли. І… якщо після цього ти захочеш, щоб я зник з твого життя – я зникну.

Дівчина заграла жовнами:

– Тобто, ти навіть проти моєї волі продовжиш тягти мене кудись, куди ти там вирішив?!

Він дивився в її очі, не мигаючи й цілком серйозно:

– Я не дам тобі занапастити бодай твоє життя.

– Це – моє життя! І воно – не твоя справа! – гарикнула вона.

– Розкажеш мені про це, коли з тебе вичистять усі «подарунки»! – він підвівся з ліжка. – Добраніч! Як щось потрібно – я буду спати у вітальні, – не чекаючи чергової тиради Ірени, він стрімко вийшов з кімнати.

Дівчина впала на подушку й ледь не завила. Чому?! Чому це знову з нею?! Якби він хоча б спробував виправдовуватись, щось пояснив… Та він просто розвернувся й пішов! Кого взагалі хвилює, що у неї всередині коїться?! Болить? Сама винна! Щось не клеїться? Сама винна! Зрадили? Сама винна! Побили? Те ж саме! Та невже вона гірше всіх на цьому світі?!  

Ірена скрутилась калачиком й заплакала, утиснувши обличчя в подушку. Відчуття дикої самотності захлеснуло її з такою силою, що здавалось вона вже ніколи не почуватиметься затишно. Ніколи поруч не опиниться оспіваного в дурних романтичних книжках славнозвісного плеча, на котре можна буде спертися у скрутну годину. Може, їй дійсно так на роду написано? Може, й справді існує та клята доля?

Вона не знала, скільки так проплакала. Заспокоїлась лише коли не залишилось вже ніяких сліз, а зсередини відчувалась дзвінка пустка: висохла й змертвіла. Лежала й дивилась у темряву, що вкутала світ, поки вона виливала на нього потоки своїх образ. Сон не йшов, а навкруги все чуже й жодної близької людини. Якоїсь миті їй здалось, що знаходитись тут в неї нема жодного бажання. В ній все аж кричало, щоб забратись звідси!

Ірена підхопила конверси – взується на дворі – й тихенько відчинила двері. На її щастя вони навіть не рипнули. Дівчина глянула вниз: Олекса спав на дивані. В усякому разі, здавалось, що спав, наскільки це можна було розгледіти у неясному світлі, що ледь линув знадвору крізь вікна. Спустившись навшпиньках по сходах, вона попрямувала до дверей. Завмерши навпроти дивана, придивилась до чоловіка: навіть не ворухнувся. Ну, й чорт з ним! Раз нікому до неї нема діла, вона піде звідси!

Вислизнувши на ґанок, Ірена швиденько взулась й збігла зі сходинок. Тільки зараз вона зрозуміла: звідки все ж лилось світло. В небі сяяв повний місяць, й настільки яскравий, що тьмарив зірки навколо себе.

Дівчина роззирнулась навкруги: от куди її несе?! Хто при здоровому глузді попреться у нічний ліс?! А от її несло туди, і часом виникала думка, що це не її бажання, та вона так само швидко й зникала.

Вона йшла, немовби знала – куди. Ноги самі несли проміж дерев, і їй цілком було зараз начхати на те, чи тих, хто міг опинитись попід ними. Дивне відчуття: кудись зник страх. Розумом вона усвідомлювала, що це не нормально: вона й по квартирі інколи боялась вночі пройтись без світла. А тут – ліс. Нічний. І вона сама-самісінька. Може, це взагалі, сон? Ірена навіть вщипнула себе за руку, та ліс не зник.