Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Ірена вчепилась в його шию, притискаючись всім тілом, що здригалось і від страху і від холоду разом. Щось промовити вона була не здатна: до такого ступеня в неї вистукували зуби. Її трясло й лихоманило. Вона вже справді розпрощалась з життям. Щоправда, завершити його таким чином в неї наміру не було: тихо й безболісно – може, й так, але не через втоплення! І як же зараз вона була вдячна Олексі, що з’явився так вчасно! Невже ще там десь комусь є діло до її нікчемної долі?

Чоловік ніс її на руках до будинку, щось вичитуючи по дорозі, але вона взагалі нічого не чула, поглинута єдиною думкою: вона не втонула – він врятував її! Зараз їй було байдуже – з якої причини він це зробив? З банальної людяності, чи через те, що вона йому для чогось потрібна? Чи ще через щось? Та хай там як! От зараз відчуття клятої самотності зникло.

– Ти мене хоч чуєш? – долинуло до її свідомості.

– Що? – виринула вона зі своїх судомних думок.

– Зрозуміло. Все, що я казав, пролетіло повз твої вуха, – важко зітхнув він.

– Мені страшно й холодно, – процокотіла вона, ледь вимовляючи слова неслухняним язиком.

– Чомусь я не здивований цьому.

Вже майже біля дому на них вискочив Лютецький-старший:

– Що сталось?

– Хотів би і я це взнати, та поки вона не відігріється й заспокоїться – марно й намагатись питати, – чоловік заніс її до будинку. – В тебе знайдеться якесь заспокійливе? – озирнувся він на батька. – І, бажано, гаряче.

– Зараз приготую, – кивнув той і зник на кухні.

Олекса піднявся з дівчиною до кімнати:

– На ногах встоїш, поки я з тебе мокрий одяг зніму?

Обхопивши себе руками та продовжуючи цокотіти зубами, Ірена лише кивнула. Поки він стягував з неї штани та футболку, вона ще якось спокійно на це реагувала, та коли його руки взялись за білизну, вона аж пискнула й вчепилась в неї, перелякано втупившись в нього. Чоловік схопив з ліжка ковдру й здійняв на рівень своїх очей:

– Знімай сама, тому що вона теж мокра. Скажеш – коли, і я тебе вкутаю, не дивлячись. Хоча, якщо чесно, то мені зараз не до зазіхань. Повір.

Ірена почервоніла по самі вуха, незважаючи на тремтіння, й швиденько поскидала з себе залишки одягу, після чого вчепилась у ковдру. Як і обіцяв, Олекса, не дивлячись, загорнув її й уклав у ліжко. Потім дістав із шафи ще одну ковдру й укрив зверху.

– Мені теж треба з себе все зняти, тож, можеш закрити очі, – з легкою іронією усміхнувся він.

Дівчина накрилась з головою, й лежала так, поки він шарудів.

– Готово! – сміхотнув чоловік, сідаючи на ліжко поруч. – Не задихнись там.

Ірена повільно визирнула з-під ковдри у передсмаку допиту, котрий, як вона чула, їй вже було обіцяно. Та у двері постукали й до кімнати увійшов батько Олекси з двома великими чашками, що парували та розливали навкруги себе аромат якихось трав. Вона вдячно кивнула й, обережно витягши зовні руки, вчепилась ними у гарячі боки посудини, задоволено відчуваючи, як по тілу починає розливатись тепло лише від самого доторку. Мало не обпікаючи горло, дівчина виковтала чай, й знов зарилась до свого укриття, відмітивши, що тремтіння вгамувалось. Лише страх при спогаді пригоди все ще сковував її сонячне сплетіння, змушуючи стискуватись, наче пружинці.

Дві пари очей дивились на неї очікувально. Вона ледь не благально ковзнула поглядом по Олексі. На її щастя, він зрозумів й звернувся до батька:

– Давай, я сам розберусь, що відбулось, а потім розкажу тобі.

Лютецький-старший невдоволено хитнув головою, та з кімнати вийшов.

– То, може, скажеш, нарешті, з якої такої важливої причини тебе понесло посеред ночі до лісу? – повернув на неї очі Олекса.

Ірена втупилась у стелю. От що їй відповісти? Що вона, як дурепа, надумала собі якісь почуття з його боку до себе, а потім сама ж і розчарувалась в цьому?! Та вже ні!

– А, може, спочатку ти відповіси мені: для чого я потрібна тобі? – вона перехопила його погляд й дивилась в очі не мигаючи.

Безвідмовна тактика: кращий захист – це напад! Якщо тільки супротивник не вдасться до подібної ж, і виявиться, при цьому, сильнішим та хитрішим. Але – вдалось. Майже.

– Пробач, – чоловік посміхнувся тьмяною й втомленою посмішкою. – Я не повинен був залишати тебе саму. Та ти була така зла, що мені не хотілось роздраконити тебе ще більше, оскільки чути мене, на той час, ти точно не хотіла. Сподівався, що ти поспиш і хоч трохи заспокоїшся.

– Ти не відповів, – наполягала Ірена.

– Тобі справді недостатньо просто знати, що я не маю наміру якось тебе використовувати, хоч ти й вбила собі це в голову? Ти почула пару фраз і поспішила зробити висновки, – він ліг поряд з нею. – Якщо ти не проти – я тут на краєчку полежу.

Вона мотнула головою й відсунулась:

– Хто та жінка, що затягла мене до Нави?

Олекса розумів, що рано чи пізно, а відповідати на ці питання доведеться. Вона мала право знати: з ким має справу насправді. І мала право на свій вибір. Йому лиш хотілось трохи відтягти цей момент і побути якомога довше бодай в ілюзії якогось щастя. Він стомився від нав’язуваного обов’язку, до якого його спонукав батько та спільнота, в якій він виховувався. Від перспектив, котрими його намагалась спокусити матір та ті, кому конче була потрібна його сила. Все, що він хотів – пожити своїм життям.

– Віренея, – неохоче, та все ж відповів, – моя матір.

Ірена витріщилась на нього:

– Це вона – твоя матір?!

– Так.

– А… що їй було потрібно від мене?

– Ти встала на заваді.

– Чим?! Чому?!

Олекса мовчав, зважуючи, чи варто озвучувати все зараз. Та, як кажуть: не наївсь – не налижешся.

– Твоя присутність поруч зі мною блокує прояви моєї другої сутності, заради якої моя матір і народила мене, – він з тугою подивився на дівчину. – Я – двоєдушник, Ірено. І втримати мою пітьму може лише живинка... Моя живинка. На жаль, для тебе, нею виявилась ти.