Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Ірена намагалась якось вкласти в голові все почуте й зіставити його з тим, що їй показали на озері. Ось чому її відсутність зробить його таким! Але ж… і всі почуття… просто потреба… Вона знов закусила губу, щоб не розплакатись. Такий собі пластир: коли болить – тоді й приклали!

– Тобто, – їй ледве вдалось вгамувати тремтіння в голосі, – я дійсно потрібна, як якийсь засіб від твоєї власної пітьми?

– Що?! – він не втримався й притяг її до себе, пригортаючи. – Яка ти дурна! Скажи, коли людина зустрічає іншу й розуміє, що щаслива поруч з нею – вона використовує її задля почуття щастя?

– Ти сказав, що тобі потрібна живинка, – пробуркотіла вона йому в плече.

– Та біс із ним, що я сказав! Живинка – це... як споріднення душ! Ти ж не будеш звинувачувати людину, що шукає саме споріднену душу, у корисливості?! – він спробував зазирнути їй в очі, та вона їх відвела. – Річ в іншому, – Олекса помовчав. – Чи захочеш ти залишитись поруч зі мною після того, що почула про мою другу сторону? Вона… може бути жахливою.

– Я бачила її, – тихо промовила Ірена, подумки здригаючись від спогадів.

– Ні, не бачила. На тому озері, де я знімав твій жар, був лиш зовнішній прояв. Просто відмітина.

Дівчина похитала головою:

– На цьому озері. Мені показали, ким ти станеш, якщо мене не буде поряд.

– Показали?! – він торкнувся пальцем її підборіддя, трохи здіймаючи обличчя, щоб бачити його. – Хто?

– Я не знаю, – Ірена здвигнула плечима. – Хтось у каптурі з сяючими синім очима. Потім сказала, що виконає моє бажання… і ледь не втопила мене.

– Бажання?! – Олекса, не розуміючи, блимав очима. – Яке?

– Ляпнула, що хотілось втопитись… Після того, як почула вашу розмову… Та ж не їй я це казала!

Чоловік уткнувся губами в її чоло:

– Гадаю, бажання в тебе було дещо інше.

– Тобто? – вона трохи відхилила голову.

– Це хранителька місця. Їй не потрібні твої слова. Вона бачить те, що сховано глибоко в душі. Якби вона мала намір тебе втопити – втопила б. І я б не встиг.

– Але ж вона вимагала відповідей на питання! – пирхнула Ірена.

– Так. Та вона чує не лише слова, а й те, що за ними. Тож, бажала ти щось інше, – він притягнув її до себе, втикаючись носом в її волосся. – Послухай. Я відвезу тебе до Вірляни. Вона зробить все, щоб ти могла жити повноцінним життям. А чи захочеш ти потім залишити в ньому мене – вирішуватимеш сама. Тепер ти знаєш – хто я. Твоє право відмовитись… від такого знайомства.

О, так! Вона бачила, яким він може стати: видовище моторошне. Він і зараз інколи лякав її. Чи хоче вона, щоб він зник з її життя? Це вже було постало в її уяві й призвело до істерики. Відповідь, що називається, у наявності. Чи боїться вона його насправді? Дуже-дуже! Ось тут – на його плечі лежить і боїться… щоб він десь не подівся.

– Твоя мати так і намагатиметься позбавитись мене?

– Після того, як Вірляна поставить на тобі ще й свій захист, це для неї буде надто проблематичним.

Ірена напружилась:

– Що значить: ще й свій?

Олекса голосно зітхнув:

– На тобі вже є мій захист, але вважаючи ту погань, що на тобі навішана, працює він через силу, та вбити тебе тим способом, яким вона може – їй вже не під силу.

Дівчину аж пересмикнуло:

– Що їй заважає просто вбити мене?

– Тому, що на неї одразу ж почнеться полювання.

– А про який захист ти говориш? – здійняла вона на нього здивовані очі.

Чоловік посміхнувся трохи винно:

– Якщо ти запам’ятала, бо це відбувалось не в цій реальності: ворон впустив до твоєї долоні шматок бурштину, який всотався у твою руку.

Ірена згадала той – чи сон, чи напівмарення – й труснула головою:

– Той ворон… це… був ти?! – в неї аж мурашки по спині промчались.

– Ні! – Олекса бачив в її очах дивну суміш остраху з захопленням. – Я лиш можу помістити в нього свою свідомість. Бачити його очима. Змусити його виконувати деякі доручення.

Дівчина аж застогнала:

– Мій світ більше ніколи не буде звичним! Все з ніг на голову! А яким тут боком Влад з тим підвісом?

Нагадування про її колишнього проїхались по Олексі неприємним холодком. Чоловік невдоволено поморщився:

– Навряд чи він має якесь пряме відношення до подій. Гадаю, що Лідія – та, що спровадила тебе на зустріч з моєю матусею – використала навіювання, щоб змусити його підсунути тобі ту погань. А навіювати, як я тобі вже казав, вона вміє: їй досить легкого доторку, щоб людина виконала будь-що – хоч і з обриву кинутись.

Він глянув на обличчя дівчини, і воно виглядало втомленим: під очима лягли тіні, повіки обважніли, шкіра зблідла.

– Слухай, – його долоня ковзнула по її щоці, – і тобі, і мені варто нормально відіспатись. Тим більше, що мені завтра знов за кермо. Приховувати мені вже практично нема чого, тож, договоримо по дорозі.

Ірена й сама відчувала, що сон накочує на неї все сильніше й сильніше. Після тієї прогулянки, коли страх відступив, вона нарешті змогла розслабитись, а слідом за цим підібралась й втома.

– Тільки не йди, – шепнула вже зовсім сонно.

– Та, ні! Щоб ти знов чкурнула сокирою поплавати? Мені вистачило. Спи!

Вона притулилась до його плеча, ще встигнувши подумати, що воно таки знайшлось: те саме, яке зазвичай підставляють…