Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Вони підіймались гірською стежкою. Вона хоч і не була крутою, та все ж вела догори, і втома давалась взнаки Ірені: горами вона не вешталась. Принаймні – пішки. Колись давно вони з мамою були на верховій прогулянці у Кримських горах, але ж там ногами працювали коні. А от свої власні, наразі, вже пробуксовували. І, хоч краєвид навкруги був просто чарівний: гори, ліс по їхніх схилах, пташки й чисте повітря – та тіло починало бунтувати.

Не випускаючи її руки зі своєї долоні, Олекса озирнувся:

– Ще трохи залишилось. Хвилин двадцять – і ми на місці.

– Сподіваюсь, що так, – віддихуючись прохрипіла вона. – Бо ще трохи – і я просто ляжу на цій стежині.

Вони подолали ще кілька десятків метрів, і з-за наступного повороту перед ними вигулькнуло невеличке плато, що притулилось до кам’яної стіни, вздовж якої лежали різноматні брили: від невеличких – з м’яч, до високих – у зріст людини.

Олекса наблизився до найбільшої й поклав на неї руки.

– Знов просторова кишеня? – усміхнулась дівчина.

– Так. Звикай.

– Звикати?! – Ірена здивовано скинула бровою. – З чого б це?

Чоловік озирнувся на неї, загадково посміхаючись:

– Потім поясню.

Він сконцентрувався на камені, й невдовзі поруч з ним сконденсувалась велика хмара.

– Ходім, – Олекса простягнув руку дівчині.

Вона вклала свою долоню до його, і тієї ж миті пролунав постріл… Враз обм’якле тіло Ірени почало падати, а на її грудях миттєво розпливлась червона пляма…

– Ірена…, – він ледь видихнув її ім’я, підхоплюючи на руки.

Олекса і роззиратись не став, розуміючи, що час наразі надто дорогоцінний, щоб його витрачати на зайві рухи. З дівчиною на руках він кинувся у прохід. Дякувати, що будинок Вірляни був недалеко від нього. Поки біг, озирнувся лише раз, щоб впевнитись у тому, що за ним ніхто не встиг проскочити – та позаду нікого не було. Він влетів у хату й, поклавши Ірену на великий стіл, несамовито проорав:

– Вірляно!

За хвилину у двері увійшла висока світловолоса жінка з туго заплетеною косою, що була зібрана на потилиці. Побачивши непритомну дівчину, вона кинулась до неї.

– Вірляно, не мовчи! – мало не ричав Олекса.

– Не заважай! – відмахнулась та, продовжуючи огляд. – Вона помирає…

– Ні! – кинувся він до неї. – Зроби що-небудь!

– Я не всесильна, Олексо! – озирнулась вона на нього з розпачем в очах.

– Прошу тебе, – вже ледве не шепотів він, падаючи на коліна, – врятуй її…

– Олексочку, хлопчику, – жінка спробувала його підвести, – є лиш один спосіб, та й те – не напевне, – вона похитала головою, наче роздумуючи, чи варто озвучувати. – Чорна зірка. Та гарантувати я не можу.

– Я віддам. Тільки поверни її! – він вчепився в руку цілительки.

– Ти позбавишся левової частки своєї сили. Розумієш це?

– Мені все одно! Роби!

– Не пожалкуй потім, Олексо.

– Вірляно! – його очі спалахнули ледь не справжнім полум’ям.

Та лиш блимнула на нього зеленими очима з затамованим болем в них:

– Викликай її! Часу нема.

Олекса витяг руки над Іреною й через мить з них заструменіли чорні нитки, що дуже швидко сплелись у багатопроменеву зірку. Жінка взяла невеличкого ножа й зробила надрізи на його долонях, після чого, вмокнувши свої пальці у його кров, здійняла їх над зіркою. З її пучок потяглись пломенисті нитки, які почали оплітати кожен промінь магічної конструкції, поки вона повністю не зникла під ними, перетворившись вже у золотисту.

Його ж корчило від болю, ніби хто кожен нерв видирав з нього з оскаженінням. Він скреготав зубами та терпів, хоча інколи починало здаватись, що терпіння давно вже перетнуло межу й він сам перетворився у клубок болю, що застилав очі чорно-червоною імлою. Свідомість норовила втекти, полишивши лиш лютого звіра, котрий мав лиш одне бажання – когось роздерти! Та він терпів. Тримав лють того звіра з останніх сил, одночасно видираючи його з себе. Му́ка здавалась вічністю, а біль – нескінченним.

– Прибирай руки й відходь, – насилу почув він втомлений голос названої матері.

Чоловік відсторонився, похитуючись. Біль вщухнув раптово, та натомість накотила слабкість. Він ледь тримався на ногах, та відійти далі боявся. Звідкись взялась божевільна думка, що, як його не буде поряд, він втратить Ірену. Тому стояв попри все, намагаючись відновити спокійне дихання та вгомонити серце, що несамовито стугоніло ледве не в горлі.

Вірляна почала опускати руки, наче натискаючи на зірку, і невдовзі та вже лежала на грудях Ірени. Цілителька швидко заворушила пальцями й з них знов потяглись золотисті нитки, чіпляючись до променів й тягнучи їх до тіла. Поступово вся грудна клітина дівчини була вже оплетена золотистим павутинням, яке поступово почало всотуватись в неї, потроху підсвічуючи шкіру, що було видно навіть крізь одяг.

По скронях Вірляни текли вже ледь не ручаї поту, шкіра зблідла, та вона продовжувала щось робити пальцями й не зупинилась, поки остання золотиста нитка не зникла з поверхні. Жінка важко видихнула й ледь не впала, та Олекса встиг обхопити її за плечі й відвів до ліжка.

Він присів перед нею:

– Що скажеш?

Вірляна здійняла на нього втомлені й враз запалі очі:

– Ми можемо тільки чекати.

– Скільки?

– Не знаю. Я ніколи подібного не робила. Лиш знаю теоретично, що енергія Чорної зірки може врятувати вмираючого. Знаю як це робити, та не певна у результаті. Це робили лише один раз, і було це надто давно: залишились тільки записи самої процедури та легенда.

Олекса підвівся й підійшов до столу. Ірена дихала: важко, та дихала. Він здійняв на ній футболку – рана затягувалась. Це ж добре? Він озирнувся:

– Рана зникає.

– Я знаю. Добре, що крізна, – вона похмурилась. – Хто в вас стріляв?

– Не в нас, – хитнув він головою. – В неї.

– Віренея?

– Навряд. Гадаю, це помста за відмову. Хоча, саме вона могла навести стрілка: це й в її інтересах.