Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Вірляна насилу підвелась й підійшла до нього, обіймаючи за руку та притискаючись до плеча:

– Знов хотіли Чорну зірку?

– Більше нема чого хотіти. Взагалі, – задумливо промовив Олекса.

– Певен, що в тебе була остання?

– Певен, – він розвернувся до неї. – Вірляна, коли буде щось зрозуміло?

Вона відпустила його передпліччя й торкнулась чола дівчини, заплющивши очі. Декілька хвилин стояла, наче вслухаючись у щось, потім відсмикнула руку:

– Рана гоїться – енергії було вдосталь… та вона застрягла.

Олекса знеможено сперся на стола:

– Що значить: застрягла?

Вірляна відійшла від нього й знов опустилась на ліжко:

– Це значить, що вона не хоче повертатись.

– Відправ мене до неї, – він сплів свої пальці з дівочими, радо відмічаючи, що вони досить теплі.

– Ні! Це – небезпечно! Якщо ти не повернешся за добу – зв’язок з тілом перерветься й ти залишишся там навіки… як і вона, – захитала головою жінка, не маючи й бажання про таке думати.

Чоловік розвернувся до неї, дивлячись очима, повними люті й страждання:

– Ти не розумієш. Якщо вона не повернеться – мені вже нічого не буде потрібно. Вірляно, – він іронічно усміхнувся, – ти ж знаєш: як – що, то я й сам знайду спосіб дістатись туди, де вона. Тільки час дорогоцінний витрачу.

– Олексо…, – в її очах блиснули сльози. – Ти просиш неможливого.

Він підійшов до жінки й присів навпочіпки, взявши її руки до своїх долонь:

– Я знаю, що ти можеш. Будь ласка. Вона… потрібна мені. В усіх сенсах цього довбаного життя.

Вірляна обхопила його голову, прихиляючи до себе:

– Олексочку…, а як не вийде?

Олекса уткнувся до її колін, згадуючи, як робив це у дитинстві – тоді це його заспокоювало. Він лежав, а вона гладила його по голові, щось тихесенько нашіптуючи, і спокій дійсно огортав його. Та не тепер:

– Зараз ще є шанс – ти сама сказала. Допоможи мені його використати.

Сутужно зітхнувши, жінка подивилась на непритомну дівчину. Вона знала, що це таке: втратити дорогу тобі людину. Хоча у її власному випадку та й не помирала. Але так було ще гірше й болісніше. Через зраду. Так, їй було відомо, що сім’ї в них все одно не могло бути, та все ж серце по-дурному краялось. Їй залишився лише Олекса, котрий мав би бути її сином. І вона стала йому матір’ю…

А тепер вона може втратити і його. Якщо не пустить – втратить ще точніше, бо ж він не пробачить її. Ніколи не пробачить.

– Хай буде по-твоєму, – тихим голосом промовила вона понад силу. – Перенеси її до ліжка.

Поки Олекса вкладав дівчину у постіль, Вірляна попрямувала до шафки зі своїми зіллями: їй потрібні були сили, а їх вона витратила багато, утримуючи нещасну у житті. Вона накапала у склянку настоянку на женьшені з лимонником, накреслила пальцем над поверхнею руни, й випила.

– Лягай поруч з нею, – кивнула вона йому. – І візьми за руку.

Як тільки чоловічі пальці сплелися з дівочими, жінка звела над ними ліву руку й з її пальців заструменів червоний серпанок, поступово огортаючи зімкнуті долоні. Свою праву вона поклала на чоло Олекси:

– Закрий очі й розслабся.

Він знав, що треба робити, тому швидко поринув у темряву. Та через деякий час вона почала розвіюватись…

***

Ірена сиділа на березі того самого озерця, до якого її приводив Олекса. Та щось цього разу з ним було не так: вода темніше, фарби навколо тьмяніше. Зелень на деревах здавалась якоюсь чи то не живою, чи запиленою понад міру. Крізь похмурі хмари взагалі не було видно сонця. Може, просто погода зіпсувалась? Тому й настрій такий і в природи, і в неї? На душі було надто сутужно й вона ніяк не могла зрозуміти – чому? Щось стискало зсередини, немов чиясь кігтиста п’ятірня вп’ялась у серце, і ніяк не відпускала його.

Де ж Олекса? Вони начебто йшли кудись разом, а потім… Потім щось сталось, та вона не пам’ятала – що. І це страшенно її муляло: конче треба було згадати! Чомусь їй здавалось, що це важливо, але пам’ять підступно саботувала всі спроби відновити послідовність подій.

– Нарешті нам ніхто не завадить.

Почувся з-за спини знайомий голос, що змусив дівчину здригнутись. Вона озирнулась: хижо посміхаючись, до неї прямувала Віренея. Ось тепер вона чітко бачила, до якого ступеня Олекса все ж схожий на свою матір! Такий самий хижий профіль, та й усмішка інколи ковзала по його губах така ж, як і в неї. Тільки очі в нього були теплими на відміну від материних – майже чорних і зловісних.

– Вирішили добити? – скривилась дівчина, чомусь не відчуваючи вже страху – лише втому та гіркоту.

– Не вгадала, – присіла та поряд. – Маю до тебе пропозицію. Навіть декілька, виходячи з того, що ти обереш.

– Це ж треба, як змінилась тональність! А що сталось? – скептично хмикнула вона.

– Я втомилась воювати з власним сином, доводячи йому, як він помиляється.

Ірена втупилась в очі жінки: вона справді вважає, що ось так легко можна обробити будь-кого, розповідаючи про переваги її світосприйняття?! Чи вирішила вдатись до навіювання? Якщо Олекса ним володіє, то, хтозна, може, й вона також?

– Хочете з мене парламентера зробити? Чи засланого козачка?

Граційно здійнявши одну брову, Віренея відповіла їй цілковито серйозним поглядом:

– Хочу дати можливість на справжнє життя: зі смаком та на повну. Тобі твоє дуже подобається?

Дівчина відчувала, що починає психувати, оскільки теми її власного життя невимовно підбішували, особливо коли про них починали говорити у подібній тональності та ще й подібні особи!

– Не ваша справа – моє життя! Такі, як ви, вже вдосталь постарались його максимально спаскудити! – процідила вона зі злістю і страшенним бажанням увіп’ястись зубами у горлянку цієї мадам.

– У-у-у, – якось солодко мугикнула відьма. – Невже ти думаєш, що це ми змушуємо людей робити вибір, що призводить до таких наслідків? Вони самі не бажають й пальцем поворухнути задля того, щоб не псувати життя своїм ближнім. Хіба я спонукала твого батька бути постійно чимось незадоволеним? Хто заважав йому просто посміхатись тобі, твоїй матері, та радіти своїй сім’ї? Чому йому постійно хотілось відшукувати якісь недоліки в інших? Він сам робив свій вибір. Як і твій вітчим. Його ніхто не спонукав пити, а потім бити тебе. Як і твоїх друзів, сестер ніхто не змушував тебе зраджувати. Їх ніхто не підштовхував попід руки. Підсовували ситуації – так. Але вибір був за ними. І вони його робили самостійно, керуючись лише власним егоїзмом, бо це – людська природа. Мало кому вдається їй протистояти. Коли в тобі живуть звір та людина, більшість вибирають звіра тому, що так простіше. Живеш інстинктами, натягуючи поверх тварини маску людяності, й отримуєш своє тваринне задоволення.