Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

    Аня, як і її  тато з мамою, були спантеличені, коли  відкрили коробку, а там замість сірого пацюка сиділа  витрішкувата морська свинка.  Але, на щастя,   дитині й така тваринка сподобалася, тому  потім  весело розказували віршики, співали пісеньки й  смакували тортиком, яким  пригостили нас з Вовкою вдячні батьки.

  - Ух, - видихнув Вовка, як тільки всівся  до  автівки. – Я ледве сам не став тим клятим пацюком.

- А ще  на двох  щасливих дітей  стало більше, -  мовила я.

-  Третій на підході.  Якесь, певно, розбещене стерво. Ось зараз поїдемо.  Будинок за містом.  Візит у вікно замовлено…

- Як у вікно? – злякалася я.

- Просто. Татусь попередив, що приставить до стіни драбинку, але всеодно стрьомно. Отак у нас золоті дітки розважаються. Казки їм хочеться,- бурчав Дід Мороз Вова.
  Ми дійсно лізли у вікно. Причому, на другий поверх по дерев’яній драбині, передбачливо поставленій татом-замовником. Спочатку Вова ліз, потім я.  Ми навіть не здогадувалися, що поки ми долали сходинки, за нами спостерігали.  Розбещеною дитиною виявився хлопчик – інвалід років десяти. Він  тихенько  сидів у візочку й зачаровано дивився на Вовку, що поправляв бороду, і на мене, що незграбно впала прямо на ведмежий  килим, бо заплуталася у довгих полах костюма.

- Ну от до вашої оселі дістався я нарешті, - промовив  Вовка свою звичну репліку, ледве розгледівши  дитину у напівтемряві, – Чекали подарунків ви, я їх приніс у здоровенному  мішку, - і поліз витягати, наперед знаючи, яку коробку потрібно вручити  цьому хлопцю.

- Ви вже подарували йому подарунок, -  в залі запалала  величезна люстра й засліпила  очі. Ми побачили  огрядного чоловіка, який  стояв  біля стіни.

- І все ж дозвольте привітати, щастя, радості бажати… - вів далі Вова.  Так було за сценарієм.

- Тату, а можна я із Снігуронькою  потанцюю? – хлопчик  обернувся до батька, а той безнадійно  глянув на мене.  До цього часу   я стояла  завжди  за Вовкою й слугувала  більше для інтер’єру, скакав та співав, а також  говорив усе  переважно Вовка. Тепер увага перекинулася на мене. Відмовити дитині у її бажанні  в новорічну ніч було  жахливою помилкою, але дитина була інвалідом. Як танцювати, коли ноги не рухаються?  А хлопчик під’їхав на  колясці до магнітофона й включив  вальс. Це був мій улюблений вальс дощу Фредеріка Шопена.

- Якщо я його візьму на руки? – спитала я дозволу у батька  дитини, і той кивнув головою. Хлопчик видався мені таким легким, немов  лялька.  Коли я була маленька,  любила танцювати з  плюшевим великим ведмедиком. Таким ведмедиком  був  і цей хлопчик. Він сміявся  від задоволення і все питав, як мене звати, доки ми кружляли посеред великої зали.

- Снігуронька, - відповідала я.

- Ні. У кожної снігуроньки є ім’я. Минулого року снігурку звали  Таня. А тебе як звати?

- А мене Соня, - зізналася я.

- Ти дуже тепла,  Снігурка. Це я тебе нагрів і ти танеш? – печально  спитав хлопчик. А я не танула, я просто плакала.

   Виявляється,  у дитини  в січні мала бути операція. Хлопчик загадав, що якщо до нього у вікно прийдуть Дід Мороз і Снігуронька, то  він буде ходити, а якщо ні… Дитині довелося  прочекати нас цілу годину, адже в силу попередніх  обставин, ми запізнювалися. І все ж він дочекався… Як все ж таки важливо іноді прийти, нехай навіть із запізненням.

- А якби ми не приїхали? – це моє  питання  повисло у тиші. Дійсно, адже  могло статися  багато чого. Елементарно, підкачала б машина Вітька, застрягши в  першому ліпшому    сніговому заметі. Вовка тільки через деякий  час вимовив:

- Не сприймайте все так  буквально.  Відпрацювали й далі.  А нам непогано заплатили.  Чудово вальс танцюєте, Соня Костянтинівна.  Як бачите, з дітьми  працювати непросто: їхню довіру  потрібно заслужити.

- Це ти мені розказуєш? – питально  глянула я на свого учня, згадавши, як ми з Вовкою сварилися весь жовтень, як він випробовував моє терпіння, як прогулював уроки, як діставав своїми вічними підколами.

- А, ну да. Вам це відомо. Зараз у нас  будуть  так би сказати «великі діти». В роботі з дорослими  - більші  труднощі. Їх потрібно налаштувати на позитивний лад, примусити відкласти виделку та чарку в бік і трохи повеселитися. Зараз вже перша ночі, вони там готові до розваг  стопудово. Мама Соня, головне  звідти вийти.

  Компанія була дуже «весела». Не ми її  розтормошували, а вони нас.  Нас зачекалися, зустріли з розкритими обіймами  й не відпускали аж до третьої години. Спочатку Вовка перепробував усі відомі йому конкурси та забавки, потім я ще згадала. Після  п’ятої пісні караоке «Все буде харашо» з репертуару Сердючки, Вова ледве  не подарував свого пустого мішка,  вчасно схаменувся й ми нарешті  вийшли з  цього гармидеру.  Самі ми б не вийшли, просто прийшов Вітьок. Він замерз там  сидіти в машині, тому  вирішив поцікавитися, коли поїдемо по хатах. Компанія його зековський вигляд зацінила, тому  нас відпустила, нагородивши шампанським і щедрою платнею за розваги.

Ви як: до нас чи додому? – спитав Вовка у мене, відраховуючи  гроші. Шампанське забрав Вітьок.

Мене закиньте додому, якщо можна. А грошей не треба, Вова. Я й так отримала  масу задоволення. Так весело мені на Новий рік ніколи не було, - а собі я зізналася, що такого Вовку я досі не знала. Учень він був нікудишній, але онук, актор, друг і клоун прекрасний.

Жартуєте? Ви мене так виручили. Купите  собі  щось  цікаве – пам'ять буде, - Вовка віддав частину зароблених грошей мені, а частину Вітьку.

 Я вилізла з салону тарантаса, що справно нас возив, й  у світлі  нещасного ліхтаря впізнала  в  мерседесі, який стояв білі парадного, братову машину. Тато все ж пригнав за мною такого водія, який у новорічну ніч не відмовився.

- Я зараз перевдягнуся й винесу  костюм Снігуроньки, - крикнула я Вовці, адже йому за два дні  потрібно було здавати  костюми, які він  орендував у  товариша, що  працював костюмером у театрі.  Влад впізнав мій голос, бо  вийшов з автівки й  обійшов  навколо мене: