Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Це був удар. 

Одразу після цієї презентації мені сказали, що більше не мають потреби у моїх послугах, а коли я наважилася і сказала, що вони просто вкрали мою роботу – просто посміялися і сказали, що я сама передала їм всі права, коли підписувала контракт. Ось так от. Реальний світ одразу дав мені урок, який я запам’ятала на все життя.

Звісно, я намагалася про це все забути і далі собі вчитися, але коли дізналася, що доля знову зіштовхує мене з Власом – вирішила хоча б йому розповісти правду.

Але і цього разу всесвіт дав мені гарного ляпаса.

Спочатку я хотіла справити на нього враження знаннями, але Влас просто став до мене чіплятися з найменшого приводу. Я довго терпіла це його незрозуміле ставлення, навіть намагалася дізнатися з чим воно пов’язане, але... Потім настала вона. Точка неповернення.

Я нарешті ризикнула йому про все розповісти. Тоді саме збіглося, що він запропонував нашій групі створити власний проєкт і сказав, що спробує оцінити його з професійної точки зору, наче справжній замовник. Отже, я принесла свою роботу, хотіла все пояснити, але він… Він тоді навіть слухати мене не став, а просто вигнав.

І тоді все змінилося. Я зненавиділа його, адже він виявився таким, як і всі інші. 

І ось зараз – я знову, здається, наступаю на ті ж самі граблі. Я знову хочу, щоб він думав про мене краще. Хочу, щоб він був поряд і просто підтримував. Щоб вірив. Щоб кохав… 

Сама не помітила, як опинилася в своїй квартирі.

Голова розболілася від цих важких спогадів, тож я вирішила відволіктися від усього і нарешті розпочати фарбувати стіни.

Переодяглася в старий одяг, розстелила клейонку на підлозі і вже саме почала працювати, коли мене перервав дзвінок у двері.

Серце мимоволі почало битися сильніше. Воно перше зрозуміло. Відчуло.

Я відчинила двері і побачила Гордича, що тримав в руках великий букет білих троянд.

– Я придурок, – повідомив він одразу мені з кривою посмішкою.

– Я знаю, – сказала, складаючи руки в замок поперед себе.

– І був не правий.

– Само собою.

– І мені шкода.

– Добре, що ти це розумієш.

Дивна розмова, але в душі я розуміла, що для мене найголовніше те, що він тут. Він прийшов і вперше в житті просить в мене вибачення.

– Впустиш? – спитав, простягаючи букет.

– Залежить від твоєї поведінки, – стримуючи усмішку, відповіла.

– Готовий загладити свою вину. Дуже-дуже приємно загладити, – і почав повільно до мене підходити, поки не опинився зовсім поруч і не обійняв за талію.

– Загладиш, обов’язково, – сказала, задумуючи цікаву помсту. – Скажи, малювати фарбами в дитинстві любив?

– Не зрозумів.

– Кажу, що сьогодні тобі доведеться згадати свої дитячі навички, допомагаючи мені з фарбуванням стін.

І тут я не стримала сміх, адже обличчя Гордича в цей момент потрібно було просто бачити. Емоції змінювалися просто на очах: шок, невіра, а потім – смиренне сприйняття покарання.

– А, можливо, я просто завтра пришлю тобі робочих? – спитав, не втрачаючи останньої надії.

– Ні, так зовсім не цікаво, – продовжила весело посміхатися, а потім за руку повела його всередину квартири.