Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

-          Ти тоді зробила вибір за нас двох, а потрібно було мені розповісти і ми б знайшли вихід. Зараз я не хочу повторювати тих помилок, - Вадим замовчав і важко зітхнув, - Я мушу з нею одружитися, я не можу поламати обіцянку. Це важливо, але я не можу відпустити тебе.

-          Тобі доведеться. Я уже тобі говорила: я не зможу жити, знаючи, що ти там з нею під одним дахом спиш.

-          Цього не буде.

-          Так само як і не було? – холодно глянула на нього.

-          Тоді все було по-іншому. Це було до нас.

 Ліна хвилину мовчки дивилася йому в очі опустілим поглядом, потім повернулась до дверей, щоб відчинити їх, але Вадим схопив її за руку і притягнув до себе спиною.

-          Не йди, - благав її, уткнувшись обличчям в її волосся.

 Грубі, гіркі сльози знов безсовісно з новою силою покотилися з очей. Вона відірвалася від нього і подивилася переповненим болю голосом:

-          Я не хочу тебе більше бачити, - відвернулась і різко відчинивши двері, вибігла в коридор.

 Ліна йшла коридором нічого не бачачи крізь пелену сліз. Вона задихалась. Сил іти не залишалось. Вона ступила ще кілька важких кроків і прислонилася до стіни та сповзла на підлогу. Вона затулила лице долонями, щоб хоч якось полегшити гіркі ридання, які рвали душу. Біль в серці ставав нестерпним. Раптом вона відчула в себе на руці чийсь дотик. Ліна підняла свій болісно-байдужий погляд. На неї дивились пара схвильованих, добрих очей. «Хтось з обслуговуючого персоналу», - промайнула механічна думка.

-          Пані, можу я вам допомогти? Можливо, провести вас до каюти? Чи покликати когось?

 Від згадки про свою каюту чи «когось» Ліна різко сіпнулась і почала інтенсивно відмахуватися, а істеричні сльози з новою силою хлинули з очей.

-          Ходіть зі мною. Я проведу вас в медпункт. Там вам допоможуть, - співчутливо сказав чоловік та обережно допоміг Ліні підвестися і вона слухняно пішла за ним.

 Уже на місці, доброзичлива лікарка розпитала Ліну, що трапилося і, щоб не виникло якихось непорозумінь, вона в кількох словах розповіла.

-          Я дам вам заспокійливе і можете трохи полежати в палаті, відпочити.

 Ліна кивнула головою в знак згоди, але потім запитала:

-          А можна до завтра там залишитись? Я не хочу повертатись в каюту.

 Лікарка з неохотою, але погодилась.

 Прокинувшись зранку від важкого, неспокійного сну: всю ніч то ридала, то провалювалася знесилено в забуття, Ліна глянула на годинник на стіні палати. Залишалась година до прибуття в порт. Дівчина встала, вмила лице холодною водою.

 Вийшовши в коридор, вона попросила першого, хто трапився з обслуговуючого персоналу піти до каюти і попросити Вадима передати її речі.

 По прибутті, коли Ліна уже сиділа в таксі по дорозі в аеропорт, вона видихнула з полегшенням – з ним вона таки не зіткнулася.

 В аеропорту, придбавши квиток, з пересадкою в Римі, додому, Ліна вирішила почекати пару годин до вильоту в залі очікування. Вона ішла просторим холом, тягнучи за собою валізу, котра почала її дратувати, коли чиясь рука схопила її плече. Зрадливе тіло відчуло хто це і зреагувало ще до того як вона подивилася. Ліна зупинилась і перевела на нього пустий погляд, не звертаючи уваги на глухі удари серця об ребра.

-          Де ти була? Я хвилювався.

 Ліна нічого не відповіла, а тільки відвернулась, щоб піти далі. Вадим сильніше стиснув її руку, заставляючи зупинитись:

-          Прошу тебе, давай поговоримо як дорослі люди.

 Ліна знову розвернула до нього свій беземоційний погляд:

-          Якщо ти мене не відпустиш – я закричу на весь аеропорт. Тут багато поліцейських.

 Захват на її руці ослаб і його рука важко опустилася додолу. Ліна відвернулась і швидко пішла своєю дорогою, відчуваючи як серце перетворюється на чорний згусток болю.

 Прилетіла Ліна додому вечором. По дорозі до квартири написала Марті, що забере Семена вже завтра. Подруга наполягла на тому, що вони з Максом завезуть його сьогодні самі. Ліна навіть зраділа – пухнастий друг зараз дуже до речі.

 Вдома Ліна прийняла душ, бо тільки на це вистачило сил. Потім просто сиділа на ліжку, дивлячись в одну точку, чекаючи Марту – що небуть робити не було ні змоги, ні бажання.

 Вхідні двері відчинилися і з коридору долинув голос подруги, а за кілька хвилин вона сама з’явилась в кімнаті з кліткою Семена.

-          Привіт, мандрівнице! Чого не зустрічаєш... – не договорила Марта, коли Ліна підняла на неї свій погляд.

-          Ти чого? Що трапилось? На тобі лиця нема, - подруга поспіхом поставила клітку з котом на підлогу і підсіла до Ліни на ліжко.

 Дівчина не могла заговорити.

-          Ти ж повинна була приїхати щаслива. Цілий тиждень у відпустці за кордоном - в Італії, - здивовано розпитувала Марта.

 Ліна підняла на неї повен болю і сліз погляд:

-          Я була з Вадимом.

 Марта важко видихнула:

-          Твою ж... Як же так? – подруга замовчала і тільки підсунулася до Ліни і обняла, щоб якось підтримати і заспокоїти її нестримне ридання.

9 місяців тому.

 Вадим сидів у найпопулярнішому пивному закладі Мюнхена. За іронією долі вільним було місце якраз навпроти того, де він сидів колись з Ліною. Чоловік тільки тепер зрозумів наскільки щасливим тоді був. Він скучав за нею. Несподівано для себе дуже скучав. Нова робота з інтенсивним графіком не допомагали викинути з голови спогади про її милу посмішку, їх розмови, про її безпосередність, про смак її губ, про відчуття її тіла під своїми руками. Вадим почав ходити в тренажерний зал, щоб навіть після роботи зайняти себе і свої думки, та Ліна вперто відмовлялась покидати його спогади.

 Вадим допивав вже шостий бокал пива і не міг відвести очей від «їхнього» місця. Злий випадок посадив там сьогодні безтурботну закохану пару молодих людей.

 Вадим повинен був відчувати біль дивлячись на них, але не відчував. Він вперто дивився на щасливу пару сподіваючись хоч на якусь відповідь в душі. Марно. Слова «це була помилка» - дивним чином заблокували здатність душі відчувати і відповідати.