Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З відповідями опоненти не вагалися. Голубович: «не було й ніяких таємних умов чи переговорів». Шульгин: «я повинен дати слово честі, що ви знаєте про хід переговорів усе те, що ви повинні знати», «ми нічого не заключали і нічого не підписували», «можливо, що ми змушені будемо заключити прелімінарний мир, але можливо, що й загальний мир, до якого ми прагнемо, недалеко»; «становище наше зараз трагічне, але все ж гадаю, що обставини складуться так, що ми не будемо змушені вести переговорів про сепаратний мир»[129].
Голова будь-якого уряду українського — людина більш ніж відповідальна. Слово його золоте — «ми нічого не заключали і нічого не підписували» — сумніву не підлягає. Тим більше, що заприсягнувся він перед святим революційним українським парламентом!
Суперечило цій присязі хіба що декілька свідчень.
Брестський мир — вершина політичного та дипломатичного убозтва українських націонал-соціалістів
14 або 15 січня Севрюк відбув «довшу конференцію» з Грушевським, який жалівся, що «правдоподібно не вдасться включити до України деяких незначних частин Підляшшя».
Серед важливих практичних наслідків київських зустрічей Севрюка було: по-перше, надання йому повноважень вести переговори з представниками «харківського уряду». По-друге, «непевність у завтрашньому дні була така велика, що Ц. Рада делегувала нам право ратифікувати майбутній мировий договір на випадок, якби вона сама не в стані була того зробити». Нарешті, по-третє, самого Севрюка «було іменовано головою делегації».
З тим і відбули до Бреста — а за декілька годин у Києві почалося більшовицьке повстання[130]. Діставшись до місця призначення 19 числа вранці, «пополудні» того ж дня делегація УНР зачитала партнерам по переговорах IV Універсал, після чого представники Центральних держав вагалися, але «офіційно визнали незалежність України». За день, 21 січня, дипломати країн Почвірного союзу виїхали до своїх столиць для консультацій. Повернулися вони до Бреста 25 числа[131].
Рівно за чотирнадцять днів після щиросердих присяг очільників уряду УНР 27 січня «о годині другій вночі у великій залі засідань, урочисто прибраній, у присутності численних вищих військових, повного персоналу всіх делегацій був підписаний мир між Україною і державами Почвірного союзу, перший мир від початку світової війни. Німецькі фотографи поробили відповідні фільмові знімки, і незабаром всі важнійші моменти з підписання миру в Берестю вже можна було бачити по кінах Центральних Держав».
Поки плівку проявляли та монтували, Залізняк «в порозумінні з Севрюком та Остапенком обговорював приватно з Черніним і Кільманом справу уділення Українському урядові позички в розмірі одного мільярда марок». Гроші планували витратити для «успішної боротьби з большевиками, удержання спокою в країні і піддержання нормальних економічних зносин з Центральними Державами»[132].
І це ще не всі досягнення молодих українських дипломатів! Певно, саме 10 лютого «Любинський поставив Гофманові питання про евентуальну військову допомогу у боротьбі з більшовиками». В останнього це викликало щось на зразок захоплення. «Для мене було ясно, — щиросердо пригадував генерал, — що ми не можемо ігнорувати це прохання. Ми сказали А, і повинні були тепер сказати Б; ми визнали законність українського уряду і уклали з ним мир; ми зобов’язані були, отже, потурбуватися, щоби мир, який ми проголосили, дійсно здійснився, а тому ми в першу чергу повинні були підтримати уряд, який уклав з нами мир. Внаслідок цього, — підсумував Гоффманн, — наші війська вступили в Україну»[133].
Розмовою з Гоффманном Любинський не обмежився. Паралельно він дав «повновласть» Залізнякові та ще якомусь Петру Плеваку, також українському есерові та давньому Залізняковому приятелеві, «на ведення переговорів з Австрією для одержання від неї українських полонених, а також зброї».
Оскільки у Бресті справа не пішла, Залізняк та Севрюк поїхали до Відня — вести переговори безпосередньо «з австрійською начальною командою». Переговори мали вестися «в абсолютній тайні від українських парляментарістів у Відні». Але Севрюк мудрої поради Залізняка не дослухався, розкрив усю справу в Українському парламентарному клубі, і вся справа пішла на пси.
Любинському, натомість, пощастило більше. Цією радістю він і поспішив поділитися з невдахою Севрюком за допомогою «безпосереднього дроту» німецького МЗС, а радість така: «Він змушений <...> підписати положену йому Гофманом відозву до німецького народу за поміччю для України проти більшовиків». Як з’ясувалося, Гоффманн просто «приніс Любинському текст відозви про допомогу і сказав йому, що відозва вже друкується в Берліні і що він мусить підписати її». Що Любинський як щирий український патріот і націонал-соціаліст і зробив — чого не зробиш заради добра неньки-України!
За словами Залізняка, психічний стан Любинського тоді був такий, що він «віддав оригінал тайного договору в справі створення зі Східної Галичини і Буковини окремого коронного краю, підписаного Черніним і тодішнім австрійським президентом Зайдлером, в депозит німецькому урядові»[134]. Де його, документ, принагідно і знищили[135].
Початок австро-німецької окупації і сльози
Михайла Грушевського — 1
Після втечі з Києва керівництво УЦР, врешті-решт, осіло в Житомирі. А за декілька днів перед тим Севрюк «десь між Сарнами та Житомиром» «у вагоні» відбув нараду з головою Ради — напевно, обговорювали поточну політичну ситуацію. «Ми були вдвох, — пригадував Севрюк, — й проф. Грушевський плакав». Причина тих сліз була така: «Прихід німців на Україну був і драмою його особистого життя, адже ті (хто ці «ті», Севрюк ніколи так і не пояснив. — Д. Я.), що в своїй ненависті до всього українського брехливими наклепами зв’язували його ім’я чи то з австрійськими, чи німецькими інтригами, діставали в руки нову зброю. Гірка й незаслужена іронія долі!»[136].
О. Жуківський (1884—1925 (?) рр.). Суспільне надбання
Г. Сидоренко (1874—1924 рр.). Суспільне надбання
30—31 січня (12—13 лютого) в Житомирі на «засідання» РНМ УНР зібралося п’ятеро осіб: Голубович, Олександр Жуківський, Порш, Григорій Сидоренко та Ткаченко.
Частина з цих діячів на той момент, наскільки це відомо з оприлюднених документів, були особами приватними — на міністерських посадах жодна інституція так званої УНР їх не затверджувала. Згідно з протоколом від 18 січня, УЦР затвердила уряд у такому складі:
В. Голубович — голова, мiнiстр торгу й промисловостi;
А. Нiмоловський — мiнiстр вiйськових справ;
П. Христюк — мiнiстр внутрiшнiх справ;
М. Ткаченко — мiнiстр судових справ;
Н. Григорiїв — мiнiстр освiти;
С. Перепелиця — мiнiстр фiнансiв;
М. Ковалевський — мiнiстр продовольчих справ;
Є. Сакович — мiнiстр шляхiв сполучення;
А. Терниченко — мiнiстр хлiборобства;
Д. Антонович — мiнiстр морських справ[137].
На цьому чудеса навколо формування складу уряду не закінчилися. Як стверджують укладачі збірки «Україна: хроніка ХХ ст.», у понеділок, 11 лютого, у Житомирі (УЦР перебралася сюди 9 лютого) «на засіданні Ради народних міністрів УНР ухвалено, що міністри уряду взяли на себе додаткові обов’язки»: Ткаченко — міністра фінансів; Христюк — міністра освіти; Сидоренко (товариш міністра шляхів) — міністра пошт і телеграфу; Жуківський (товариш військового міністра) — міністра військових справ; Голубович — міністра міжнародних справ[138]. На підставі якого нормативного
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грушевський, Скоропадський, Петлюра», після закриття браузера.