Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Вільгельм Франц фон Габсбург- Лотаринзький (1895—1948 рр.). Джерело: https://geneee.org

Головне питання порядку денного засідання «уряду УНР» 30—31 січня (12—13 лютого) мовою протоколу сформульовано так: «М. С. Ткаченко інформує про переговори з Брестом, М. Порш пропонує поінформувати в Брест про анархію, що панує на Україні, і роль Антанти, що бажана б була допомога з військом з боку Центральних держав, по можливості українськими полками, а також технічна допомога. <...> За допомогу німецьким військам висловлюються також Ткаченко, Сидоренко, Порш. Ухвалено: написати зміст передачі по дроту відносно допомоги німцям військом. За введення німців голосують 4 «за» і 1 утримався»[139].

Для тих, хто забув, нагадаємо: єдиною українською військовою формацією у складі збройних сил країн Почвірного союзу був Легіон українських січових стрільців під проводом австрійського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного)[140].

Про нього в будь-якій енциклопедії можна прочитати, зокрема, таке: «він вважався одним з не­офіційних претендентів на український трон в разі утворення монархічного ладу». Відомий дослідник Вік­тор Савченко в цьому контексті прямо вказує: «частина австрійських військових та українських національних кіл пропонували <...> кандидатуру на гетьмана або навіть українського монарха — Василя Вишиваного...»[141].

Констатація

Ото і вся інтрига навколо проголошення незалежності УНР: Грушевського використовували та використали як провідника австрійських політичних інтересів на теренах Російської держави. Мета — формування на південно-західних територіях Росії (окупованих нею після 1772 р.) держави, лояльної до країн Почвірного союзу, запланована політична форма якої — конституційна монархія з австрійським ерцгерцогом на чолі. Метод — максимальне матеріальне та організаційне сприяння будь-яким антицентралістським, антиросійським політичним рухам, політичним партіям та організаціям.

Доказ знаходимо в дослідженні В. Коваля. Синхронно зі згаданим «засіданням РНМ УНР», а саме 31 січня (13 лютого), у Берліні на нараді німецького керівництва під головуванням кайзера було ухвалено «спонукати Україну звернутися з проханням про збройну допомогу»[142]. 1 (14) лютого у Житомирі зібралося засідання Малої ради, участь у якому взяли аж чотирнадцять осіб, і все відбувалося так: «Голова Ради народних міністрів Голубович ставить питання про ратифікацію мирового договору України з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією і прохає Малу раду ствердити постанову Великої ради про надання урядові права підписати мировий договір. Голова М. С. Грушевський нагадує про те, що Велика рада надала урядові право підписати прелімінарний (виділено нами. — Д. Я.) договір і що тепер урядом ставиться питання про поширення цього права (виділено нами. — Д. Я.) на ратифікацію мирного договору. Голосуванням Малої ради се право урядові одноголосно надається».

Згодом, майже за 90 років, цю подію деякі українські науковці витлумачили так: «1 лютого 1918 р. Мала рада надала надзвичайні повноваження РНМ. Зокрема, без згоди УЦР, уряд мав право підписувати міжнародні угоди на будь-яких умовах. Це рішення дозволило РНМ 8 лютого 1918 р. укласти військову конвенцію між УНР та Австро-Угорщиною. Вона стала правовою основою для введення союзницьких військ в Україну»[143].

Насправді ж, так звана Мала рада доручила РНМ, по-перше, «вживати всяких мір <...> як внутрішнього, так і зовнішнього характеру <...> для боротьби з анархією і для встановлення ладу в Україні», а по-друге, «заключати і підписувати всякі умови з іншими державами», як ті, що випливають з Брестського мирового договору, так і ті, «котрі ведуть до осягнення цілей», зазначених у першому пункті[144].

Висновки автора

Покоління українських істориків, перечитуючи, цитуючи, узагальнюючи, зіставляючи та аналізуючи наведені документи та свідчення, якимось дивом не помітили (або не мали бажання помітити) очевидне: суб’єкти й об’єкти тодішнього політичного життя мусили сформулювати своє ставлення до факту окупації та виробити modus vivendi, прийнятний як для себе, так і для окупаційного російського режиму. На це пішло життя принаймні трьох поколінь українців, поляків, євреїв та інших народів.

Ті з них, що опинилися під рукою Габсбургів, не мали на що особливо нарікати. Дунайська монархія дала їм якщо не все, то майже все — громадянські та політичні права, свободу віровизнання та, й, власне, саму назву їхній церкві, національні інсигнії, громадські організації, університет, кредитні спілки, — тобто все, що потребувала ця частина нашого народу для продуктивного національного розвитку. Саме тому всі без винятку галицькі політичні сили зберігали лояльність до двоєдиної монархії навіть після її офіційного розпаду.

Держава Романових пішла шляхом «соціально-економічної та політичної уніфікації» новоприєднаних територій та народів. У цих умовах погляди суб’єктів колишнього, польського, політичного життя на подальші перспективи існування розділилися. Частина пішла шляхом відмови від національної ідентичності, шляхом цілковитої інтеграції до російських імперських структур, стала невід’ємною частиною панівної верстви нового володаря. Інша, демонструючи лояльність назовні, обрала інший шлях, а саме — підтримку та розвиток відмінної від імперської національно-культурної ідентичності.

На рівні політичному така позиція вимагала сформулювати адекватну обставинам місця та часу відповідь на системотвірне питання, а саме: за якого політичного устрою російської держави можливий національний розвиток «українців», якщо дійсний устрій такому розвитку не тільки не сприяє, а навпаки, робить усе для знищення національно-культурної ідентичності тих, кому відмовили навіть у праві на самоназву, вигадавши для них термін «малороси», «хохли», «южноукраинцы» і т. п.?

Як показала вся історія XIX ст., «українська» суспільно-політична думка, яка розвивалася в межах Російської імперії, вийшла на фундаментальний висновок про необхідність заміни її державного ладу на респуб­ліканський. Усвідомивши цю необхідність, громадські діячі розділилися принаймні на два табори. Представники першого вважали найбільш доцільним варіантом переформатування унітарної Російської імперії на федерацію демократичних національних республік. В очікуванні сприятливих політичних умов для реалізації цього сценарію вони тим часом зосередилися на реалізації програм національно-культурного розвитку та просвіти народу. Саме цим шляхом пішли «Стара громада» та її послідовники.

Представники другого табору обрали революційні, радикальні підходи. На рівні політичної практики це передбачало «стимулювання» активних форм боротьби проти чинного ладу — аж до методів індивідуального терору. На рівні політтеорії прихильники цього варіанта виразно ділилися на три групи.

Перша була орієнтована на створення соціалістичної національної української республіки як федеративної частини майбутньої соціалістичної Росії.

Друга сповідувала необхідність створення окремої від російської, самостійної, але також соціалістичної української держави.

Третя, в свою чергу, орієнтувалася на тих політичних діячів, які поставили за мету будь-що повалити монархічний лад у Росії, а тоді викликати всесвітню соціалістичну революцію, яка нібито здатна позбавити усі народи світу від будь-яких форм національного чи соціального гноблення.

В умовах глобального світового збройного конфлікту «старогромадівська» частина «українського» політикуму, у згоді з російськими однодумцями, для реалізації обраного сценарію пішла на створення Центральної Ради — представницького координуючого органу всіх наці­о­нальних соціалістичних і демократичних партій та груп, які діяли на теренах південно-західних російських губерній.

Уся легітимність Центральної Ради в цьому сенсі походила від квітневого Національного конгресу,