Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
По обіді, призволившись бутербродами із засохлим сиром, обрізками шинки та лимонадом, ми хутко взялися до роботи. Вдвох із ГЬллі ми побалакали з жителями нашого готелю і з’ясували в Денні Скіннера та його батька дещо корисне. Крім прояву біля старих дверей, вони згадали ще про холодну пляму в передпокої, який не прогрівався навіть тоді, коли було увімкнено батареї. Пан Скіннер пригадав, що якось увечері сів там у крісло й невдовзі його легенько занудило. А Денні щодоби, близько півночі, чув зі свого ліжка гучний стукіт у двері.
У старого пана превелебного ми не допитались нічогісінько. Як і попереджував його онук, колишній вікарій анітрохи не вірив у привидів. Холодна пляма — від протягу; таємничий стукіт — від дощу; ми самі — шахраї, які хочуть замилити очі своїм клієнтам. Проте, попри всю свою зневагу до нас, він дуже зацікавився нашою роботою й цілісінький день приставав до нас, як шевська смола.
Оглядаючи будинок, ми знайшли підтвердження словам господаря. Навіть серед білого дня тут можна було відшукати сліди привидів — холод і повзучий страх, що спостерігались у передпокої й сусідній з ним кухні. Підлогу в обох приміщеннях було вкрито старовинними плитами. Решта кімнат першого поверху видавалися безпечними.
Великі вхідні двері аж почорніли по довгих літах. Ми відімкнули їх і уважно оглянули з обох боків. Із зовнішнього боку ми помітили подряпини, проте вони могли з’явитись там від чого завгодно. Від запорошеного ґанку відходила доріжка, що вела до залізної огорожі, яка перекривала вхід на церковне подвір'я.
День поволі минув. Настав час скуштувати обіцяних тельбухів. Ми посідали в пивничці за столик біля склепінчастого вікна, за яким потроху темніла трава в лузі, а гай, що оточував село, вже зовсім почорнів: тільки на старому хресті ще виблискували останні промені сонця. Надворі було похмуро й моторошно. Те саме враження, до речі, справляла й вечеря.
— Двох ГЬстей я вже бачу, — зауважив Локвуд. — Отам, біля дальнього краю луки. Дві бліді постаті пливуть у повітрі над дорогою.
Ніхто з нас їх не бачив, однак Локвудові ми повірили. З-поміж усіх нас Зір у нього був найгостріший. А в Кіпса, наприклад. Зір давно вже притупився.
— Так. тепер з мене мало користі, — зітхнув він, соваючи ложкою по тарілці тельбухи з ріпою, ніби від цього вони чарівним чином могли зробитись їстівними. — Навіть не знаю, чим я вам стану в пригоді цього вечора. Хіба що припнути мене до дверей — як принаду для Гостя?
— А це. до речі, непогана думка, — погодився Локвуд. — Треба якось буде спробувати. Але цього разу Джордж придумав для тебе дещо цікавіше. Правда, Джордже?
— Умгу, — кивнув Джордж. — Ану, поміряй.
Він пошукав у рюкзаку, що висів тут-таки на бильці стільця, дістав з нього пару окулярів у важкій оправі, з товстими кристалічними лінзами, й простяг їх Кіпсові. Той обережно покрутив їх у своїх блідих, вузьких долонях, а потім запитав:
— Що це за штучка?
—Штучка дуже рідкісна й коштовна,—пояснив Джордж. — Правду кажучи, я її викрав. Ці окуляри зроблено в Товаристві Орфея, а їхнім власником був Джон Вільям Ферфекс, колишній власник компанії «Залізо Ферфекса». Лінзи зроблено з цілих кристалів. Не знаю, навіщо, хоч певні здогади щодо цього в мене є. Спробуй-но надягти їх.
Кіпс завагався:
— А сам ти надягав їх? І що бачив?
— І Іічого. Та вони й не для мене. Радше для таких старих кротів, як ти. Спробуй, спробуй.
Кіпс нарешті з бурчанням надяг окуляри. Товста оправа сховала половину його обличчя, від чого воно стало помітно приємнішим.
— А Пенелопа Фіттес знає, що ти взяв їх?
— Ні. Нема чого їй про це знати. Годі вже хлипати, краще поглянь у вікно.
Кіпс так і зробив. І відразу завмер, вчепившись пальцями в оправу:
— Я бачу... три темні постаті скраю луки...
— А тепер зніми окуляри. Бачиш ці постаті?
Знявши окуляри, Кіпс визирнув у вікно:
— Ні... їх немає...
Джордж кивнув:
— Чудово. Неозброєним оком ти більше не бачиш привидів. А ці кристали допомагають твоїм очам це робити і. можливо, якось по-особливому фокусують світло. Я, дурень, довго не міг зрозуміти, навіщо потрібні ці окуляри. А потім пригадав, що в Товаристві Орфея чимало старих шкарбанів, які шукають змоги повоювати з Гостями. Для них і винаходять такі штучки, як ці окуляри. Вони й тобі допоможуть, Кіпсе, — Джордж махнув рукою й додав: — Ні, все гаразд, не треба мені дякувати. Принаймні словами. От грошима — це вже інша річ.
Невідомо, що так подіяло на Кіпса — чи гра світла, чи вечеря, — та мені здалося, що його очі наповнилися сльозами.
— Я... я не знаю, що сказати... — почав він. — Це просто диво... — він несподівано замовк і насупився. — Але ж... якщо хтось винайшов такі окуляри, то чому їх немає в кожної дорослої людини?
Мені, до речі, теж хотілось це знати.
— Отой чолов’яга з «Орфея» натякав, що це лише прототип, — відповів Джордж. — Може, ці окуляри шкідливі для очей, а може, дозволяють бачити не всіх привидів. Цього ми не знаємо. Я просто сподівався, що ти перевіриш ці окуляри. Кіпсе. До речі, в нас для тебе є й зайва рапіра.
— Навіть якщо так. — підхопила ГЬллі, коли Кіпс акуратно поклав окуляри біля своєї тарілки, — хіба це добре, що ніхто не знає про появу такого винаходу? Уявіть, скільки людей мріють про такі окуляри!
Локвуд хитнув головою:
— Є ще сила-силенна речей, пов’язаних із «Товариством Орфея». яких ми досі не розуміємо. До них ми ще візьмемось, та зараз, на цю ніч, у нас інші завдання, — він махнув у бік темного передпокою. — І найголовніше — довідатись, хто ж це стукає ночами в ті двері.
Повечерявши й порозганявши Скіннерів заради їхньої ж безпеки по їхніх кімнатах, ми зібрали наше знаряддя й вирушили до передпокою. Вже зовсім смеркло, наближалась ніч. Ми зробили всі потрібні приготування.
Коли повернуло на північ, у кімнаті стало ще тяжче й тривожніше. Локвуд засвітив газові ліхтарі. Ми сиділи й спостерігали, як виблискують і танцюють язички їхнього зеленкуватого полум’я, граючи на давніх стінах, обклеєних смугастими шпалерами.
— Трохи моторошно тут, — зізнався
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд», після закриття браузера.