Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

дещо розширено поле діяльності цих установ. Водночас головний отаман спеціально наголошував, що «ні в завдання війська, ні в завдання прифронтового комісаріату не входять цілковите поновлення влади в прифронтовій смузі. Не їх завдання зараз, до осягнення остаточної мети — звільнення цілої Батьківщини від ворога, осідати в перших же хатах і стало урядувати й порядкувати. Це мусить і може бути зроблено в запіллю армії лише відповідною сталою владою республіки, яка саме для цього пристосована». Прифронтові комісаріати він називав «похідною цивільною владою», яка, просуваючись уперед разом із військом, утворює в щойно звільнених від противника районах органи місцевої адміністрації й передає до їхніх рук усі важелі управління.

Законом від 23 вересня було створено також Цивільне управління при Головній команді війська УНР, під юрисдикцією якого перебував армійський тиловий район. Начальник цієї установи був фактично заступником міністра внутрішніх справ. У його розпорядженні перебували референти від чотирьох міністерств: народного господарства, фінансів, земельних справ та юстиції, а також представники для зв’язку та інформації ще від двох міністерств: шляхів та пошти і телеграфів. Начальникові Цивільного управління в зоні його відповідальності в адміністративному плані підпорядковувалися прифронтові комісари та всі державні (окрім Державного контролю й Міністерства шляхів) та громадські установи й особи, через яких він здійснював свою владу. Начальник Цивільного управління мав право відкривати на місцях будь-які органи влади, відновлювати діяльність місцевого самоврядування, видавати різні розпорядження та постанови щодо всіх «галузей державного життя», вирішувати кадрові питання в межах службової компетенції. Свою роботу Цивільне управління при Головній команді війська УНР розпочало 9 жовтня в Кам’янці-Подільському.

Однак, попри досягнуті успіхи, подальше просування українських військ було зупинене у зв’язку з укладанням польсько-радянського перемир’я. Сепаратні мирні переговори між Варшавою й Москвою почалися ще в середині серпня 1920 р. за пропозицією польської сторони. Відбувалися вони в зайнятому радянськими військами Мінську. Керівники УНР знали про це, але українську делегацію не було допущено до офіційних перемовин. Червона армія стояла в той час біля стін Варшави, тому радянські представники намагалися диктувати полякам свої умови. Більшовики зажадали від Речі Посполитої встановити кордон по Західному Бугу, скоротити армію до 50 000 вояків (зокрема 10 000 кадрових), віддати всі запаси зброї, припинити її виробництво й узагалі ліквідувати військову промисловість, провести амністію всіх осіб, засуджених за військові та політичні злочини, тощо. Висунуті вимоги польська делегація категорично відкинула й невдовзі виїхала з Мінська. Хоча переговори було зірвано, поляки таким чином змогли виграти час для поповнення та перегрупування своїх сил.

Переговори відновилися в другій половині вересня 1920 р., коли воєнна ситуація змінилася на користь поляків. На той час на заході більшовики зазнали нищівної поразки під Варшавою й Львовом, а на півдні мали клопоти з білим генералом П. Врангелем, війська якого зайняли Олександрівськ і наближалися до Катеринослава, і селянською армією Н. Махна, що активно діяла в приазовських степах. Намагаючись не допустити можливого союзу Польщі з П. Врангелем (якого активно підтримували французи) і будь-що уникнути війни на два фронти, більшовицькі лідери стали більш поступливими. 23 вересня було затверджено нові, значно м’якіші радянські умови миру. Кремль погоджувався відсунути лінію кордону далеко на схід від Бугу й уже не вимагав від Польщі роззброїтися, ліквідувати військове виробництво й скоротити армію.

Пропозицію було прийнято, і переговори відновилися. Цього разу вони відбувалися в Ризі, на нейтральній території. З радянського боку в перемовах брала участь змішана делегація, члени якої представляли не тільки Росію, а й маріонеткову радянську Україну зі столицею в Харкові. Уже на першому засіданні польські дипломати офіційно визнали повноваження більшовицьких представників, що автоматично означало й фактичне визнання радянської України та розрив союзу з УНР. Заступник керівника польської делегації С. Грабський, відповідаючи на запитання здивованих журналістів, заявив, що Польща не має зобов’язань перед С. Петлюрою, оскільки раніше підписану з ним Варшавську угоду так і не ратифікував парламент. Водночас офіційних представників УНР на чолі з А. Лівицьким, які теж прибули до латвійської столиці, не допустили до переговорної зали.

12 жовтня було підписано польсько-радянську угоду про перемир’я та прелімінарні умови майбутнього миру. Згідно з цим документом, демаркаційна лінія в Україні проходила значно західніше від чинної на той час лінії фронту. Бойові дії припиняли, починаючи з 00.00 годин 19 жовтня. Такий режим встановлювали терміном на два тижні з можливістю його пролонгації в разі обопільної згоди сторін. Ворожі війська розділяла нейтральна смуга завширшки 15 км. Поляки зобов’язувалися не надавати жодної допомоги й підтримки Армії УНР, але відмовилися її роззброювати, як того вимагали більшовики. Українські військові частини й установи могли перебувати в межах Речі Посполитої до 2 листопада (коли спливав останній термін обміну грамотами щодо ратифікації угоди про перемир’я між поляками й більшовиками), після чого їм належало остаточно залишити польську територію. Відповідно до цієї умови на східний берег Збруча було відправлено весь постійний і змінний склад та все майно Української збірної станиці з Ланцута. Водночас Військова місія УНР, котра й надалі продовжувала свою діяльність, було про людське око перейменована на Українську військово-ліквідаційну комісію.

З формальної точки зору досягнуте в Ризі перемир’я стосувалося тільки польських військ і жодним чином не зобов’язувало українців припиняти бойові дії. Однак командування Дієвої армії УНР вирішило скористатися моментом і зробити паузу для перегрупування сил, поповнення й відпочинку військ, які втомилися після майже місячного безперервного наступу.

18 жовтня, у день настання перемир’я на фронті, польський верховний головнокомандувач маршал Ю. Пілсудський звернувся до українських військ із прощальним листом, у якому, зокрема, писав: «Наша армія пам’ятає криваві бої, у яких українські війська постійно брали участь як у дні перемог, так і в години випробувань. Спільно пролита кров і братські могили заклали наріжний камінь взаємного порозуміння й дружби наших народів. Зараз, після двох років важкої боротьби з варварським напасником, я проводжаю прекрасні війська УНР і стверджую, що у найважчі моменти, у нерівних боях, вони високо несли свій прапор, на якому написано гасло „За нашу і вашу свободу!“, що є свідченням віри кожного чесного солдата».

Вимушена пауза в бойових діях дала можливість Дієвій армії УНР відпочити, поповнити свої лави новобранцями, упорядкувати тили й налагодити постачання всім необхідним. На звільненій території здійснювали мобілізацію населення, однак через відсутність зброї більшість призваних до служби людей залишалася в обозах. На позиціях були влаштовані майстерні, де лагодили зброю, перечищали заіржавілі набої, що були знайдені в селян, шили обмундирування, черевики, зимові кожухи, робили сідла й навіть списи для кінноти. В обмін на цукор, який