Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

молодшого брата командарма — генерала І. Омеляновича-Павленка. У своєму складі вона початково мала три, а згодом чотири кінні полки. Окрім того, на початку липня до складу Дієвої армії УНР перейшла 3-тя Залізна стрілецька дивізія полковника О. Удовиченка. Загалом станом на 13—20 серпня війська генерала М. Омеляновича-Павленка в бойовому відношенні мали 985 старшин, 3672 багнети, 1972 шаблі, 249 кулеметів, 36 гармат.

Усе ще окремо діяла українська 6-та стрілецька дивізія полковника М. Безручка, котра й надалі перебувала в польській 3-й армії. 23 червня 1920 р. поблизу поліського села Рудня-Кованка (сьогодні с. Кованка овруцького району Житомирської області) вона завдала поразки одній із бригад радянської 25-ї стрілецької дивізії ім. В. І. Чапаєва. За словами учасника того бою, тікаючи, «більшовики позалишали свої шинелі, гармати з набоями, покидали всі кулемети... Цей удар так вплинув на більшовиків, що командир бригади ледве зібрав 40 чоловік... в 10—12 верстах від місця бою». На початку липня дивізія полковника М. Безручка займала ділянку фронту завдовжки 15 км у районі с. Перга (нині Олевський район Житомирської області). Упродовж двох тижнів, маючи лише 800 багнетів, ціною великих втрат вона завдала поразки й підірвала боєздатність двох радянських дивізій. Особливо важкі бої точилися 4—5 липня. Героїзм і мужність українських вояків було відзначено навіть в оперативних зведеннях Верховного головнокомандування Війська польського. Так, було вказано, що 4 липня українські відділи «билися без перерви майже 12 годин і відбили чотири ворожі атаки <...> кілька разів доходило до рукопашних боїв. Втрати противника дуже великі: серед вбитих шість ротних командирів і один командир батареї; захоплено в полон командира полку», а 5 липня вони «з тою самою бравурністю і самопожертвою, що й у попередніх боях, відбивають значно переважаючі сили ворога». 29—31 серпня вояки полковника М. Безручка брали активну участь в обороні фортеці Замостя, котру за будь-яку ціну намагалася здобути кіннота С. Будьонного. Безуспішний штурм Замостя, де 1-ша Кінна армія зазнала великих втрат, підірвав її бойовий потенціал так, що кіннота була вже не в змозі продовжувати свій рейд на Варшаву. Це фактично зірвало реалізацію широкомасштабних стратегічних планів радянського командування.

На південному березі Дністра Дієва армія УНР змогла відпочити та вирішити деякі проблеми організаційного й матеріального характеру. У перших числах вересня вона поповнилася ще одним тактичним з’єднанням: із запасних частин була сформована 1-ша Кулеметна дивізія. На лінії Дністра українські війська не займали безперервних позицій, а лише спостерігали за фронтом кінними дозорами, організувавши міцні вузли оборони в окремих пунктах, особливо там, де були переправи. Завзяті бої точилися в районі Галича, де українська кіннота завдала противникові відчутних поразок. 28 серпня Окрема кінна дивізія атакувала ворога під Болшівцями та Бурштином, втративши при цьому 10 % свого особового складу та 12 % коней. Зокрема, дістав поранення командир кінного полку Чорних запорожців полковник П. Дяченко. 30 серпня кінний полк 3-ї Залізної стрілецької дивізії здійснив рейд у ворожих тилах і під Монастириською розгромив підрозділи забезпечення радянського 368-го стрілецького полку. 7—10 вересня своїми активними діями в районі Рогатина й Бурштина Окрема кінна дивізія сприяла успішному наступу польських військ.

Наприкінці серпня — початку вересня 1920 р. ситуація на польсько-радянському фронті докорінно змінилася. Червона армія зазнала поразки під стінами Варшави. Поляки енергійно переслідували розбитого противника. 12 вересня розпочала наступ 3-тя, а 14 вересня — і 6-та польські армії, які до кінця місяця вийшли на лінію Старокостянтинів — Славута — річка Горинь. У зв’язку із загальним наступом польських військ до активних дій перейшла й Дієва армія УНР, яка щойно поповнилася 6-ю стрілецькою дивізією (після битви біля Замостя була нарешті переведена до її складу). 14 вересня вона почала форсування Дністра. Для цього українські війська були поділені на три групи: права — полковника О. Удовиченка (3-тя, 4-та, 5-та дивізії) — переправлялася в районі Городенки й наступала на Чортків; середня — генерала О. Загродського (1-ша, 2-га, 6-та дивізії) — переправлялася біля Нижніва й завдавала удару в напрямку на Бучач — Чортків; ліва — полковника І. Омеляновича-Павленка (Окрема кінна дивізія) — з-під Юзеполя мала рухатися на Підгайці й далі на Бучач, забезпечуючи зв’язок із сусіднім польським з’єднанням.

Український наступ розвивався надзвичайно успішно. Упродовж лише чотирьох днів Дієва армія УНР пройшла з безперестанними боями майже 110 км і 18 вересня вийшла на лінію Збруча. 21 вересня після урочистого молебну українські дивізії перейшли на східний берег річки, повернувшись таким чином на державну територію УНР. Продовжуючи наступ, українські війська до 18 жовтня вийшли на лінію місто Яруга над Дністром — річка Мурафа — місто Бар — місто Волковинці — село Літинка. У районі Бара великого успіху досягла 1-ша бригада Окремої кінної дивізії, яка впродовж лише одного дня — 14 жовтня — чотири рази в кінному строю атакувала противника. Зазнавши мінімальних втрат (4 вбиті та 9 поранених бійців), українські кіннотники розгромили три полки радянської піхоти (365-й, 418-й та 419-й), захопили в полон понад 750 червоноармійців і здобули великі трофеї. Особливо відзначився в боях Кінно-запорізький полк, у якому під усіма старшинами були вбиті та поранені коні.

Разом з українським військом на визволені землі поверталася й цивільна влада. Ще 25 червня 1920 р. Рада Народних Міністрів УНР ухвалила закон «Про встановлення цивільних прифронтових комісаріатів Уряду УНР при штабах армій, дивізій та рівних з ними військових груп». Згідно з цим документом, основними завданнями комісаріатів були відновлення на звільнених теренах влади УНР «по всіх галузях державного життя»; реєстрація й охорона залишеного ворогом державного майна; інформаційно-пропагандистська робота серед населення прифронтової зони; надання допомоги в забезпеченні війська продуктами харчування, фуражем та підводами. З моменту початку роботи на місцях тимчасових органів цивільного управління комісаріати ставали посередниками між ними й військовою владою. Усі комісаріати офіційно перебували в структурі Міністерства внутрішніх справ, тому у своїй роботі керувалися його інструкціями, але безпосередню діяльність здійснювали за згодою відповідних військових начальників, при яких функціонували. До складу дивізійних комісаріатів входив також представник від Міністерства народного господарства, а до складу армійського — ще й від Міністерства фінансів та Міністерства земельних справ. У зв’язку з негативним розвитком подій на фронті, втратою власної державної території й надмірною опікою польських союзників цей закон тривалий час залишався нереалізованим. Лише після переходу армії УНР на східний берег Збруча з’явилася можливість для його втілення.

Уже 20 вересня з’явився наказ Головної команди війська УНР № 37, у якому С. Петлюра давав указівки прифронтовим комісаріатам щодо організації їхньої роботи. Так, було конкретизовано й