Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Я так закусила губу, що очі засльозилися, і його постать розпливлася.

— Єдине, чого боюся насправді, — що з тобою щось станеться.

І це були не просто слова, що звучать правдоподібно. Це була чесність цілковита й

оголена, немов перший весняний паросток, готовий зів’янути під палючим сонцем.

— Я поцілував тебе, бо мріяв про цей цілунок два роки поспіль. Думав, якщо тільки… — Він не договорив. — Не можна нам так, це не за правилами, Фейбл. Жодної таємниці.

Він дивився мені просто в очі.

— Але в Серосі ти казав… — Тут і мені забракло слів.

— Я переоцінив себе, вважаючи, що зможу перебувати з тобою на одному кораблі й не торкатися.

Я все дивилася на нього, і гарячі сльози текли по щоках. Вест простягнув мені відкриту долоню. Я поклала на неї свою, і наші пальці сплелися.

Він прочиняв двері, які ми вже не зможемо зачинити. І завмер в очікуванні: чи я крізь них піду?

Усе, що він мені розповів, — це був спосіб показати, що він мені довіряє. Він ніби вручав мені небезпечний сірник. Як мені заманеться, то один помах — і я спалю все його життя. Але якщо ми зближуємось, то я стану його безпечною гаванню, а він — моєю.

— Я не хочу в тебе щось відбирати, Весте, — прошепотіла йому.

— Знаю. — Він глибоко зітхнув і стиснув мою руку.

Я звелася навшпиньки й торкнулася губами його губів — і той жар, що затопив був мене тоді, під водою, переповнив знову, кожну клітину шкіри. У легені влився дух хлібної, а ще солоної води та сонця, і я пила його жадібно, ніби перші ковтки повітря, коли щойно виринеш із глибини.

Вест обхопив мене за стегна і обережно посунув назад; відчула, як ноги торкнулися койки. Розстебнула йому куртку і стягнула з плечей, міцні обійми притиснули мене до ліжка. Відчула його вагу й вигнулася, линучи до нього, а він притиснув мої ноги до себе так, що я обплелася навколо його тіла.

Заплющила очі, сльози стікали на скроні й танули у волоссі. Як жаріє доторк його шкіри! Які міцні його обійми! Мене так ніхто не торкався, і відчувати його було настільки дивовижно, що мені здавалося, ніби груди розверзнуться.

Закинула голову і притиснулася до нього тісніше. Він стиха застогнав, доторкнувшись губами десь до мого вуха. Стягнула сорочку через голову. Вест сів, роздивляючись мене всю, і навіть дихати перестав.

Я зачепила пальці за його ремінь, ловлячи погляд. Адже ця хвиля відплине, якщо цього не вимовити. Це сонце зайде за обрій, якщо ми не довірятимемо одне одному по-справжньому.

Слова ледь видушувалися мені з горла, сльози все ще скрапували з кутиків очей.

— Не бреши мені — і я не брехатиму тобі. Ніколи.

І він поцілував мене ще раз, тепер — повільно. Благально. Нас огорнула морська тиша, серце ніби сповільнилось, і кожну мить я вкарбовувала в пам’ять. Його запах, доторк пальців уздовж спини. Присмак солі від поцілунку в плече — і його губи, що ковзнули до ключиці.

Усе було свіжим, немов перші промені над водою на світанку. Кожна мить, що чекала попереду, немов незвідані моря.

Немов тепер усе почалося спочатку.

Роздiл сорок перший

Пташині крики, що линули над водою, розбудили мене від чи не найглибшого сну в моєму житті.

Розплющила око — переді мною вікно Вестової каюти, затулене віконницею лише з одного боку. За ним клубочився туманний сіренький ранок, холодна мряка сочилася всередину. Повернулася: обіч спав Вест, обличчя дуже спокійне — ніколи в нього такого не помічала. Шкіра ще пахла солоною водою. Відгорнула йому з лоба неслухняне пасмо й поцілувала в щоку.

Вислизнула з-під ковдри, зіщулившись від холодного повітря, підійшла до вікна. Перед очима — срібляста вода, зловісно-спокійна під теплим ранковим сонцем. Одягнулася — Вест не прокинувся, дихав так само глибоко. Ледь освітлене обличчя цієї миті було таке мирне… Таке безтурботне…

Босоніж перетнула каюту, поволі прочинила двері й вислизнула в напіврубку. На палубі було порожньо, тільки Остер сидів на носовій частині, а перед ним вишикувалася вервечка птахів, ніби він був один із їхньої зграї. Завмерла за пів кроку, озирнулася на зачинені двері каюти Веста, — і на губах Остера промайнула усмішка розуміння. Він водив лезом ножа по деревинці, яку тримав у руці, не звертаючи на мене уваги. Удаватиме, що нічого не знає, як усі вдають, ніби не в курсі, що Вест із Віллою — брат і сестра. Так само, як нібито не бачать його стосунків із Паєм. І ось цієї миті я відчула себе однією з команди сильніше, ніж коли

виводила корабель із Тенет.

Притулилася до щогли, узула черевики — і обличчя знову спалахнуло.

— Ти куди? — поцікавився Остер, зіскочивши до мене.

Я розмотала драбину, і та плеснула кінцем об воду.

— Маю зробити ще дещо, перш ніж відчалимо. — Перекинула ногу через борт, спустилася і стрибнула на землю.

Туман стояв такий щільний, що не видно було навіть суден довкола: тільки вершечки щогл виринали з білого киселю сям і там й одразу танули, щойно їх проминала. Насунула шарф на носа і з невидимою усмішкою вийшла крізь арку з пристані в місто. Знову і знову прокручувала в голові минулу ніч, з головою потопаючи в об’ємній картинці: осяяна свічкою фігура Веста. І відчувала його шкіру, що торкається моєї.

Поселення ще спало, між захаращеними будиночками зміїлися безлюдні вулиці, єдиний звук, що їх тривожив, — відлуння моїх кроків. Поки сонце зійде на небо й висушить туман, мине ще година: його промені тільки-но пробивалися крізь тьму.

Попереду виринули три димарі, з яких здіймався дим, і я піднялася на крутий пагорб, що вів до таверни. Проминаючи вікно, зупинилася, угледівши власне віддзеркалення в бульбастому склі. Відсунула каптур, придивилася до свого обличчя й торкнулася порожевілих щік.

Тепер я ще більше походила на неї, ніж тоді,