Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

За вікном майнуло щось синє, я завмерла, вдивляючись у своє відображення. Притиснула долоню до скла, очі засвітилися.

З того боку вікна сидів Сент, попиваючи чай із білого чайника. Він глянув на мене — і аж смикнувся, ніби теж побачив її.

Ізольду.

Я штовхнула двері й зайшла досередини. У пічці палав вогонь, приміщення наповнилося сухим теплом, що приємно зігрівало, заповзаючи під куртку. Сент насунув комір на підборіддя так, що той затуляв пів обличчя. Присунула стілець і підсіла до нього.

— А я не бачила в гавані твого корабля, — мовила й раптом усвідомила: відчуття, що здимається в мені, — не гнів. Я була рада його бачити, сама не розуміючи чому.

До нас, човгаючи, підійшла жінка й поставила переді мною ще одне горнятко та блюдце з трьома шматочками цукру.

— Можна? — потягнулася до чайника. Батько на хвильку завмер і кивнув. — Що ти тут робиш, га, Сенте?

Той споглядав, як наповнюю чашку, і промені світла з вікна запалювали яскраво-блакитний вогник у його очах.

— Прибув подивитися, чи зробиш ти те, що я підозрював.

— То вже не твоя заслуга, — вишкірилася на нього. — Цього разу.

— Я не про це.

— А про що тоді? — Піднесла чашку до губів, обличчя обдало запашною парою, ніс відчув аромат бергамоту й лаванди.

— Ти йдеш та вірну загибель, Фейбл, — прогарчав він, прихилившись до столу і свердлячи мене поглядом. — Так само як вона.

Чай обпік мені рота, я поставила горня і склала руки на колінах: вони помітно затремтіли. Зараз я навіть рада була, що він не вимовив уголос її імені. Я знала, що вона загинула. Коли ми відпливали від «Жайвора», відчувала це всіма кістками. Та в батькових вустах ця правда набула якогось інакшого сенсу.

Я пирхнула. Єдине, що страшило мене сильніше за біль, який в’ївся в нутрощі, — це те, що батько його бачить.

— Тобі не треба нічого доводити, Фей. Вертай у Серос і…

— Гадаєш, я це роблю, бо намагаюся щось довести? Я роблю це, бо більше нічого не маю.

Це прозвучало гірко, проте було цілковитою правдою. Мені потрібен був Вест, і потрібна «Жоржина». Одначе це для мене надто важливі теми, щоб обговорювати з такою людиною, як Сент.

— Ти нічого не розумієш.

— То поясни. Розтлумач! — крикнула йому, і мій крик луною відбився від стін порожньої зали. — Я розумію, що любити мене ти не можеш. Розумію, що ти на це не здатний. Але я вважала, що ти любив її. А вона просто зненавиділа б тебе за те, що ти кинув мене на тій скелі. Вона б тебе прокляла! — З грудей мені вирвався схлип, ледь утрималась, щоб не загатити по столу кулаками.

Він заклякнув, утупившись у чашку.

— Я заприсягся твоїй матері, що вбережу тебе. А ніде в цім світі тобі не буде небезпечніше, ніж поруч зі мною.

Я з силою зчепила пальці й відвернулася до вікна, уже не в змозі стримувати сльози. Я завжди так прагнула почути від нього, що він мене любить. Стільки разів я мріяла про ці слова! Та цієї миті я раптом злякалася такої можливості. Просто жахливо було усвідомити, якого болю це могло мені завдати.

— Ти помилявся. Щодо багатьох речей. Та найбільше ти помилявся щодо мене, — видихнула.

— І що це означає?

— Ти казав, нібито я не створена для цього світу. — Я аж виплюнула йому в лице ці слова, що постійно крутилися мені в голові з того дня, що він мене покинув.

Сент ледь усміхнувся, навколо очей з’явилися зморшки.

— І я це серйозно казав.

— Та як ти можеш таке казати?! — Я люто зиркнула на нього. — Ось я тут. Я вибралася з Джевала. Знайшла для себе команду. Це я зробила.

— Ти його не знаєш.

Я зіщулилася: це ж він про Веста.

— Він не той, ким тобі здається.

Стиснула зуби, глитнула, відчувши тривогу. Це ж бо не схоже було на звичну поведінку Сента. У його голосі відчувалася гірка правда, якої мені не хотілося знати.

Він звів погляд на мене, і здалося, ніби в очах йому блиснули сльози.

— Ти була створена для набагато кращого, ніж цей, світу, — пробурмотів здушеним голосом. — Я був молодий. Ще не знав правил, коли Ізольда попросилася до мене в команду.

Тепер голос стишився до шепоту.

— Я кохав її так, що це кохання мене зламало.

Він витер сльозу з кутика ока та знову втупився у стільницю. Не думаючи, простягнула руку понад сучкуватою дерев’яною поверхнею і поклала свою долоню на його. Я розуміла тата, адже бачила це на власні очі. Це всім було очевидно. Ізольда була вітром, морем і небом Сентового світу. Вона була сузір’ями, за якими він торував свій шлях, вона була стрілкою його компаса. Без неї він усе втратив.

Ми ще посиділи в мовчанні, споглядаючи, як за вікном пробуджується до життя поселення, і, поки допивали чай, усе здавалося таким, як було колись. Димний запах батькового одягу. Дзенькіт склянок і тепло вогнища, що гріє спину. А коли сонце викотилося на небо, між нами ніби промайнуло невисловлене вголос прощання.

Коли повернемося в Серос, Вест сплатить борг і «Жоржина» буде наша.

Я підперла підборіддя рукою, відсунувши волосся від скроні, і вдивлялася в його обличчя, зберігаючи в пам’яті кожну зморшку. Кожну сріблинку в його вусах. Те, як пасував синій колір до його очей. Закарбувала в серці всю картинку, хай як вона потім мені болітиме.

Звелася (стілець різко рипнув камінною підлогою), прихилилася й поцілувала його в маківку. На мить єдиного вдиху-видиху обняла за плечі, і його пошерхлими щоками скотилися дві сльози та зникли в бороді.

Відчиняючи двері, не озиралася.

Знала: більше ми з батьком не зустрінемося.

Роздiл сорок другий

Завернула за ріг,