Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

– Середній бал, – вголос промовив батько, дивлячись у журнал. – Добре.

– Гаразд, ви мене переконали, – здалася Наталія Павлівна. – Спробую поговорити з директором. Може, завтра його думка зміниться. І я дуже сподіваюся, що подібного більше не повториться.

– Не хвилюйтеся, – Віра натягнула посмішку. – Я можу за нього поручитися.

Говорила вона з такою впевненістю, що їй вірили всі. Особливо Данило, який не очікував, що вона візьме відповідальність за те, що взагалі не могла контролювати. Вона зробила все, щоб його залишили в школі, і незважаючи на ненависть, не намагалася нашкодити. І справді, в неї улюбленців немає – всі рівні. Колись Данило звинувачував Віру в некомпетентності, а зараз захоплювався її професіоналізмом.

– Ну, дивіться, дізнаюся, що він витворяє подібне – обидва вилетите зі школи, – пригрозила завуч.

– Не дізнаєтеся.

– Тоді збори закінчено, – Наталія Павлівна взяла класний журнал і попрямувала до дверей. – Ви двоє, – глянула на батька і сина. – Можете бути вільні. А ви, Віро, за мною.

Вона кивнула і пішла слідом.

– На все добре, – сказала Віра і вийшла.

Залишила Данила в ще більшому непорозумінні. І що його зачіпало найсильніше, так це те, що за всі збори Віра жодного разу не глянула в його бік. Заступалася, підставлялася, але його самого впритул не помічала.

41

Увесь вечір Данило не міг викинути з голови вчинок Віри, який ніяк не в'язався з їхньою ворожнечею. Скільки зла вони завдали одне одному, скільки образливих слів було сказано, а вона замість того, щоб відповідати тим самим, заступилася. Та й узагалі, ставилася до нього набагато краще, ніж він заслуговує, і чекала того, на що він не здатний.

Наступного дня, після першого уроку, Данило прийшов до неї в кабінет. Віра Андріївна стояла біля підвіконня, неспішно перебираючи аркуші з тестами. Його поява змусила її прискоритися.

– Поговорити треба, – сказав Данило.

– Іншим разом, мені ніколи, – вона взяла папку з паперами та рушила до дверей.

Данило зробив стрімкий крок убік і перегородив їй шлях.

– Я ж знаю, у тебе в цей час немає уроків. Ти нікуди не поспішала, поки я не прийшов.

– Ну, звісно, кому як не тобі знати про мої справи? – обурилася Віра. – Уважно слухаю.

– Чому ти не позбулася мене? Завжди хотіла, але почала захищати.

– Мабуть, ти ще занадто малий, щоб щось розуміти в цьому житті.

В чомусь вона була права. Після вчорашнього Данило по-іншому подивився на деякі речі, на людей, та й на саму Віру Андріївну загалом. До нього почало доходити, що не завжди ворог – це дійсно ворог. У найнесподіваніший момент він може простягнути руку допомоги.

– Що б про вас не казали, я, як класний керівник, зобов'язана вас захищати й вигороджувати. Хто б не був на твоєму місці, я вчинила б так само. Тому що особиста неприязнь ніяким чином не повинна впливати на навчальний процес.

– Охрініти, – пробурмотів Данило.

– І ще, вони не збиралися тебе виганяти, – зазначила Віра. – Після зборів Наталія сказала, що ти можеш залишитися. Вона не обговорювала це з директором – сама все вирішила. Весь цей цирк, щоб тебе налякати. Профілактика.

– Чому? – не розумів він. – Чому вони залишають мене в школі, що б я не робив?

– Ти якось пов'язаний з їхньою діяльністю?

– Що? Звісно ж, ні.

– Упевнений?

– Боже, Віро, що за запитання?

– Значить, причина в іншому, – задумалася вона. – Але їм дуже важливо, щоб ти залишався в цій школі, незважаючи ні на що.

– Зрозумів, розберуся.

– І щоб я більше не чула цих скарг, – нагадала Віра. – Тебе, може, не виженуть, а мене звільнять. Знаєш, як складно знайти роботу в цьому місті?

Данило кивнув і, не дивлячись на вчительку, вийшов. Питань стало ще більше.

Починав перевіряти терпіння людей без єдиної мети, а зараз був готовий на шматки розбитися, аби довести їх до краю і зрозуміти, чому люди готові терпіти й прощати йому все.