Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

смерті свого чоловіка, командира УПА Василя Андрусика, у березні 1946 р. Євгенія Андрусяк народила сина. Чотири місяці жила з ним у селі на Івано-Франківщині, а коли залишатися там стало небезпечно, вирушила в інше село. Але дорогою жінка з немовлям потрапила під облаву і разом з іншими селянами опинилася у стодолі, куди всіх зігнали. У спогадах вона писала: «Був липень. Тримали людей без води, голодних. Я присіла в куток, аби погодувати дитину, а сльози так і заливають очі. Воно заснуло, а я вже прощалась з ним, бо звідси не вибратись, а з дитиною розлучать мене».

Багато жінок віддавали дітей на виховання родичам, а самі переходили в глибоке підпілля. Відвідини дітей були вкрай ризикованими і рідкісними. У травні 1945 р. Євдокії Михайлюк («Орличці») довелося покинути дітей — чотирирічного Дмитра та восьмимісячну Марію після того, як до їхньої домівки у с. Бабче на Івано-Франківщині прийшли співробітники МДБ. Євдокії не було вдома, тож у заручники взяли її батьків і дітей та утримували під арештом близько двох тижнів. Жінка перейшла у підпілля і протягом наступних трьох років переховувалася разом зі своїм чоловіком, керівником Солотвинського райпроводу ОУН Василем. На допитах УМДБ її мати Анна свідчила, що протягом цього часу вони лише двічі приходили додому на півгодини. Після загибелі Василя навесні 1948 р. Євдокія повернулася до батьків, переховувалася на стриху, однак невдовзі її заарештували вагітною.

Високою була смертність дітей у підпіллі. Дитина Ольги Чемерис, народжена у криївці, прожила тільки три місяці.

О, не дай Бог такого життя, я ходила по селах з ним, ніччю переходила дебрами, полями і то потрібно було нести його, бо то маленьке… Я не мала права йти за труною, бо брати були в селі, а наші перевертні питали, чия дитина. Сестра говорила, що її, а опісля того я могла полями зайти на могилку.

З листа зв’язкової УПА Марії Яцух-Максимишин-Гринчишин до колишньої підпільниці Ірини Мащак від 29 січня 1997 р.

Материнство в підпіллі є одним з найбільш драматичних аспектів жіночої буденності воєнного часу. Попри деклароване заохочення народжуваності на практиці жінкам було вкрай важко реалізувати себе у тій головній ролі, до якої їх готували змалечку. Підпільна діяльність «вкрала» у багатьох не лише мрії про дітей, а й їх самих. Тисячі малюків — у тому числі (напів)сиріт — опинилися на вихованні у родичів, у (не)знайомих людей і в дитбудинках.

Тривале табу на дослідження українського національно-визвольного руху в XX ст. призвело до того, що з часу здобуття Україною незалежності науковці активно взялися за вивчення націоналістичної ідеології, збройної боротьби, біографій командирів і провідників, спростуванні міфів радянської пропаганди про ОУН та УПА.

У цьому процесі жінки наче «загубилися»: на відміну від кількох найбільш знакових підпільниць, тисячі залишилися невідомими і позбавленими голосу. Вивчати досвід жінок важливо тому, що жінки переважно виконували відмінні від чоловічих ролі, їхні праця і повсякдення у підпіллі мали виразну специфіку, вони застосовували особливі стратегії виживання.

Участь у діяльності ОУН вплинула на долі тисяч жінок. Розпочавши співпрацю з підпіллям і повстанцями, вони відчували причетність до потужного руху, який протягом Другої світової війни і десятиліття після неї був вагомим фактором суспільно-політичного життя у Радянському Союзі. Ідея служіння інтересам спільноти для багатьох жінок стала сенсом життя, і не лише тому, що націоналістичний рух вимагав від них повної самопосвяти і самопожертви. Для матерів, сестер, наречених, коханих участь у підпіллі була особистою справою, бо ж означала посильну допомогу рідним і близьким.

Для багатьох, позбавлених можливості вчитися через бідність, участь у підпіллі стала нагодою для освіти і саморозвитку. Сотні селянок стали слухачками й організаторками різних вишколів: політичних, пропагандистських, медичних, військових, вишколів розвідників, радистів, телефоністів. Частина жінок пробилася на високі посади у підпіллі, очолюючи окремі референтури різного рівня.

Одначе підпільна діяльність мала високу ціну. Жінок позбавили можливості самостійно приймати рішення щодо форми своєї участі і навіть щодо особистого життя. Вони були змушені коригувати свої мрії й життєві плани. Погані санітарно-гігієнічні умови, хвороби, ризик, страх за себе і рідних ставали постійними факторами жіночого повсякдення. Сотні жінок загинули у боях. Для багатьох материнство стало недосяжною метою або втраченою надією попри те, що в тогочасному українському суспільстві воно вважалося головним покликанням жінки.

До всіх труднощів додавалися специфічні, пов’язані з панівними у суспільстві, у підпіллі ОУН та УПА уявленнями про роль і завдання жінки. Попри декларовану гендерну рівність жінки стикалися з побутовим та інституціоналізованим сексизмом і дискримінацією, який ставав серйозною перешкодою в їхньому доступі до влади й ухвалювання рішень. Знецінення жіночого внеску в діяльність підпілля мало різні форми: від публічного принижування і висловлювання недовіри, розпуску жіночої мережі до вбивств жінок як «баласту». Потерпали жінки і від сексуальних домагань та насильства з боку підпільників, які попри заборони командування і керівництва зловживали службовим становищем. «Свої» ж чоловіки не завжди могли захистити жінок, звинувачених у співпраці з ворогом.

Радимо почитати

1. Антонова Т. Жінка та її «мирні», «напівмирні» та воєнні ролі в боротьбі ОУН і УПА // Український визвольний рух. — Зб. 9. — 2007. — С. 138–144.

2. Бурдс Дж. «Москальки» : женщины-агенты и националистическое подполье на Западной Украине, 1944–1948 // Социальная История. Ежегодник. — Москва : РОССПЗН, 2004. — С. 300–339.

3. Гавришко М. Чоловіки, жінки і насильство в ОУН і УПА у 1940—1950-х роках // Український історичний журнал. — 2016. — № 4. — С. 89–107.

4. Гавришко М. Заборонене кохання: фактичні дружини учасників підпілля ОУН та УПА у 1940—1950-х роках // Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні : гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства за наук. ред. Г. Грінченко, К. Кобченко, О. Кісь). — К. : Арт-Книга, 2015. — С. 123–141.

5. Іванченко В. Квітка у червоному пеклі: життєвий шлях Людмили Фої. — Торонто; Львів : «Літопис УПА», 2009.

6. Іщук О., Іванченко В. Життєвий шлях Галини Голояд — «Марти Гай». — Львів : «Літопис УПА», 2010.

7. Кісь О. Між особистим і політичним : Гендерні особливості досвіду жінок-учасниць національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях у 1940—1950-х роках // Народознавчі зошити. — 2013. — № 4. — С. 591–599.

8. Кісь О. Жіночий досвід участі в національно-визвольних змаганнях на західноукраїнських землях у 1940—1950-х рр. // Схід/Захід. Історико-культурологічний збірник. — Вип. 13–14. — Харків, 2009. — С. 101–25.

9. Онишко Л. «Нам сонце всміхалось крізь ржавії грати…» : Катерина Зарицька в українському національно-визвольному русі. — Львів. Торонто: «Літопис УПА». — 2007.

10. Петренко О. Літературні образи «бандерівок» в контексті ідеологічних воєн // Жінки