Читати книгу - "Все те незриме світло"

повільно крутиться, наче щось сталося з його відчуттям рівноваги. Нойман Перший, що йде перед ним, мугикає, несучи через поле каністри з бензином. Вони продираються крізь соняшники в бік хатини, наступаючи на беладону, дику моркву — трави з потемнілим від морозу листям. Біля вхідних дверей у пиляці пес поклав морду на лапи, і якусь мить Вернерові здається, що той просто спить.

Перший убитий лежить на підлозі — підігнута під себе рука, червоне місиво замість голови. Другий сидить за столом, схиливши голову, наче спить, видно лише краї його рани, непристойно червоної. Кров, розлита по столу, густішає, мов віск, що вихолоняє. Вона здається майже чорною. Дивно думати, що його голос і досі лине крізь повітря, уже десь в іншій країні, слабшаючи з кожним кілометром.

Порвані штани, засмальцьовані бушлати, на одному з чоловіків — підтяжки. У них немає уніформ.

Нойман Перший зриває мішок із-під картоплі, що правив за фіранку, й виносить його надвір, і Вернер чує, як він обливає його бензином. Нойман Другий стягує з другого чоловіка підтяжки, знімає заплетену в косу цибулю, що висить на одвірку, ховає за пазуху і теж іде.

На кухні лежить напівз’їдений кусень сиру, поряд — ніж із витертою дерев’яною ручкою. Вернер відчиняє єдину шухляду. Усередині — гніздо забобонів: банки з темними рідинами, знеболювальні без етикеток, патока, чайні ложки, що прилипли до дна, баночка з написом латиною «Беладона», ще одна баночка, позначена буквою Х.

Передавач — поганенький, високочастотний — напевно, знятий із російського танка, на вигляд — заледве не просто жменя деталей, припасованих у коробці. Заземлена антена, встановлена біля будинку, розсилала сигнал на кількадесят кілометрів щонайбільше.

Вернер виходить надвір, оглядається на хатину, матово-білу в усе слабшому світлі. Він думає про кухонну шухляду з її дивними мікстурами. Собаку, що не вберіг своїх господарів. Може, ці партизани володіли якоюсь чорною лісовою магією, але їм не варто було бавитися з вищою магією радіо. Він вішає свою гвинтівку через плече і несе великий пошарпаний передавач — виводи, жалюгідний мікрофон — через соняхи до «Опеля» з увімкненим двигуном; Нойман Другий та Фолькгаймер у кабіні. Він чує слова доктора Гауптмана: «Роботу науковця визначають два чинники. Його зацікавлення й зацікавлення його епохи». Усе до цього його вело: смерть його батька; години, що він провів, слухаючи з Ютою той детекторний радіоприймач на горищі; Ганс і Геріберт, які носили червоні пов’язки під сорочками, щоб фрау Елена не побачила; чотириста темних, знадливих ночей у Шульпфорті, просиджених за конструюванням приймачів-передавачів для доктора Гауптмана. Знищення Фредеріка. Усе привело до цієї миті, коли Вернер складає безладне козацьке обладнання в кузов вантажівки, сідає спиною до свого приладу й дивиться, як світло від охопленої полум’ям хатини піднімається над полем. Бернд залазить у кузов за ним, кладе собі на коліна гвинтівку, і жоден із них не завдає собі клопоту зачинити задні двері, коли «Опель» із гуркотом рушає з місця.

Самоцвіти

Фельдфебеля фон Румпеля викликають на склад в околицях Лодзі. Це його перша поїздка, відколи він закінчив лікування в Штутгарті, й у нього таке відчуття, наче його кістки стали крихкіші. Шестеро охоронців у крицевих касках чекають за колючим дротом. Клацають п’ятами, салютують. Він знімає мундир і вдягає комбінезон на блискавці, без кишень. Відчиняються три засуви. У двері видно чотирьох військових в однакових комбінезонах, що стоять за столами. До кожного столу прикручені лампи, якими зазвичай користуються ювеліри. Вікна забиті дошками.

Темноволосий Gefreiter[50] пояснює процедуру. Перший витягає самоцвіти з оправ. Другий миє їх один за одним у місткості з мийним засобом. Третій зважує кожен самоцвіт, оголошує масу і передає його фон Румпелеві. Той оглядає камені в лупу й називає чистоту: «із украпленнями», «з невеликими вкрапленнями», «майже чистий». П’ятий чоловік, Gefreiter, записує результати оцінювання.

— Працюватимемо змінами по десять годин, доки не закінчимо.

Фон Румпель киває. Його хребет наче ось-ось хрясне. Gefreiter витягає з-під столу зав’язаний мішок, знімає пломбу й висипає вміст на вкриту оксамитом тацю. Тисячі самоцвітів: смарагди, сапфіри, рубіни. Цитрин. Олівін. Хризоберил. Між ними виблискують сотні й сотні маленьких діамантів, більшість ще на ланцюжках, браслетах, запонках чи сережках.

Перший чоловік несе тацю до свого столу, ставить заручний перстень у лещата і щипчиками розгинає тримачі. Діамант вирушає з рук у руки. Фон Румпель рахує інші торбинки під столом — дев’ять.

— Звідки, — починає він питати, — усе це…

Але він і так знає, звідки все це взялося.

Грот

Кілька місяців по смерті мадам Манек Марі-Лор усе ще очікує почути кроки старенької на сходах, її важке дихання, її моряцьку вимову.

— Матір Божа, дитино, як холодно!

Але не чує.

Черевики в ногах ліжка, під моделлю. Ціпочок у кутку. На першому поверсі її наплічник висить на гачку. Надвір. Двадцять два кроки по рю Воборель, а тоді звернути праворуч і пройти шістнадцять дощових риштаків. Звернути ліворуч на рю Робер С’юркуф. І ще пройти повз дев’ять риштаків до пекарні.

— Одну просту хлібину, будь ласка.

— Як поживає твій дід?

— У нього все гаразд, дякую.

Іноді в хлібині запечений білий згорточок, а іноді — ні. Іноді мадам Руель дістає для Марі-Лор кілька гостинців: капусту, червоний перець, мило. Повернутися на перехрестя з рю д’Естре. Замість того щоб звернути ліворуч на рю Воборель, Марі-Лор іде прямо. П’ятдесят кроків до міської стіни, десь сто з гаком уздовж стіни до виходу на вуличку, що стає все вужчою.

Вона навпомацки знаходить замок, дістає з кишені ключ, який Убер Базен дав їй торік. Вода льодяна й сягає їй до гомілки, її пальці на ногах німіють в одну мить. Але грот вміщає власний прихований Усесвіт, і в цьому Усесвіті обертаються незліченні галактики: ось, у перекинутій половині скойки, живе морський жолудь, а в крихітній, схожій на веретено мушельці оселився ще менший рак-самітник. А що на раковому панцері? Ще менший морський жолудь. А що на тому жолуді?

У вологій коробці старої псарні вона чує, як море змиває решту звуків; вона доглядає за молюсками, мов за рослинами в садку. Від відпливу до відпливу, від миті до миті: вона приходить послухати, як створіння повзають, переміщаються й поскрипують, подумати про батька у в’язничній камері, про мадам Манек на полі дикої моркви, про свого діда, на два десятки років ув’язненого у власному будинку.

А тоді вона навпомацки повертається до воріт і замикає їх за собою.

Тієї зими електроенергію часто вимикають; Етьєн під’єднує два корабельні акумулятори до передавача, щоб виходити в ефір, коли немає світла. Щоб зігрітися, вони палять ящики, папір і навіть старі меблі. Марі-Лор затягає важкий клаптиковий килим, що лежав на підлозі в кімнаті мадам