Читати книгу - "Крейдяна Людина"

— Я вже протягом багатьох років з ним не говорила. Ми дуже віддалилися.

— Отже, час вам знову зблизитися.

Вона зітхає.

— Це погана ідея.

— Може, й так. А може, й ні. Ти змушуєш нагадати тобі, що ти переді мною завинила.

— Добре. Однак я просто не розумію, чому це так важить. Чому зараз? Хай йому чорт, це було тридцять років тому. Та залиш ти все, як є.

— Не можу.

— Я сподіваюся, це не через Міккі? Бо йому ти точно нічого не винен.

— Ні. — Я думаю про містера Геллорана і про те, що поцупив. — Може, я завинив перед кимось іншим, і вже давно час віддати цей борг.

Елмс — невеличке містечко неподалік Борнмута, заселене переважно літніми людьми. На південному узбережжі таких містечок назбирається з добрий десяток. Правду кажучи, південне узбережжя фактично повністю заселено пенсіонерами, лишень трапляються бідніші й заможніші райони.

Якщо відверто, Елмс одне з найубогіших тутешніх містечок. Такий собі глухий кут з маленькими обшарпаними квадратними будиночками. Садочки здебільшого охайні, а от тиньк облуплюється, та й на парканах фарба теж добряче повицвітала. Автівки, що стоять перед будиночками, теж говорять самі за себе. Маленькі лискучі автівки — можу закластися, що їх ретельно вимивають кожнісінької неділі перед церквою — теж бачили кращі дні. Я не кажу, що це кепське місце для пенсіонерів. Та з іншого боку, це не зовсім те, на що сподіваєшся після сорока років наполегливої праці.

Іноді мені здається, що все, чого ми прагнемо в житті, абсолютно не має сенсу. Ви тяжко працюєте, щоб купити для своєї сім’ї гарний просторий будинок і роз’їжджати на останній моделі позашляховика. Відтак діти виростають і перебираються у власний дім, а ви міняєте великий будинок на менший, екологічний (де, швидше за все, вистачить місця лише вам і собаці на задньому дворі). А потім виходите на пенсію, і великий сімейний будинок стає в’язницею із замкнутих дверей і кімнат, що припадають пилюкою, ваш садок, такий годящий для родинних барбекю, тепер стає занадто великим, щоб поратися в ньому самотужки, а ваші діти вже давно влаштовують барбекю у власних садочках. Отже, будинок теж зменшується. А згодом, навіть швидше, ніж сподівалися, ви залишаєтесь на самоті. І переконуєте себе, що слушно вчинили, переїхавши сюди, бо маленькі кімнати не так швидко заповнюються самотністю. Якщо вам пощастить, ви покинете цей світ іще до того, як обставини примусять вас, уже вкотре, поміняти будиночок на однісіньке ліжко з поперечинами, де ви лежатимете, вже не годні самостійно витирати собі зад.

З такими втішними думками я зупиняю автівку на клаптику асфальту між сусідніми під’їзними доріжками навпроти будинку під номером двадцять три. Коротенькою стежкою підходжу до ґанку і натискаю дзвінок. Минає кілька секунд. Я простягаю руку, щоб знову натиснути дзвінок, коли крізь матове скло помічаю, як до дверей наближаються розмиті обриси людини. Чую, як брязкає ланцюжок, і двері відчиняються. Безпека понад усе, спадає мені на думку. Зрештою, воно й не дивно, якщо пригадати, ким він працював.

— Едвард Адамс?

— Так.

Він простягає руку. Мить повагавшись, я тисну її.

Востаннє я бачив офіцера Томаса зблизька того дня, коли він стояв на порозі нашого будинку тридцять років тому. Він досі худорлявий, але не такий високий, яким я його пам’ятаю. Вочевидь, це тому, що я сам відтоді добряче підріс, проте з віком люди справді трохи маліють. Колись темне волосся тепер переважно сиве та здебільшого повипадало. Квадратне обличчя вже не таке кутасте і якесь виснажене. Він досі нагадує здоровецьку фігурку з «Lego», але вже трохи розплавлену.

— Дякую, що погодилися зустрітись, — кажу я.

— Мушу визнати, я сумнівався… та, мабуть, Хлоя розпалила мою цікавість. — Він відступає всередину. — Проходьте.

Я заходжу до маленького вузького коридору. Вчувається легенький запах зіпсованої їжі й різкий аромат освіжувача повітря. Аж надто різкий.

— Вітальня прямо і ліворуч.

Я йду вперед і відчиняю двері до напрочуд великої вітальні з просілими бежевими канапами та квітчастими шторами. Припускаю, що їх обирала колишня господиня.

За словами Хлої, її дід перебрався на південь кілька років тому, після виходу на пенсію. Через два-три роки після того померла його дружина. Цікаво, чи саме тоді він вирішив, що досить білити хату й виривати в саду бур’яни.

Томас жестом запрошує мене сідати на ту канапу, що не така зношена.

— Щось вип’єте?

— Е-е-е… ні, дякую. Я нещодавно пив каву. — Брехня, але не хочу перетворювати цей візит на дружні посиденьки, тим більше, коли йтиметься про таку серйозну тему.

— Добре. — Він хвильку стоїть, трохи розгублений.

Мабуть, його навідують нечасто. Він не знає, як себе поводити, коли в нього вдома є гості. Трохи схоже на мене.

Нарешті він сідає і згортає руки на колінах.

— Отож, справа Елізи Ренделл. Минуло багато часу. Ви були одним з тих дітей, які знайшли її тіло?

— Так.

— А тепер у вас є теорія про її справжнього вбивцю?

— Саме так.

— Ви думаєте, що поліція помилилась?

— Ми всі помилилися.

Він потирає підборіддя.

— Непрямі докази були доволі переконливі. Але це й усе, що ми мали. Непрямі докази. Якби Геллоран себе не порішив, не певен, що в поліції вистачило б доказів для закриття цієї справи. Єдиним суттєвим доказом був той перстень.

Я відчуваю, як паленіють мої щоки. Навіть зараз. Перстень. Клятий перстень.

— Але не було знаряддя убивства чи слідів крові. — Я вмовкаю. — І, звісно ж, її голову так і не знайшли.

Томас пильніше до мене приглядається — і тридцяти років як не було. Його очі мовби заново загоряються.

— То яка у вас теорія? — питає він, подаючись трохи вперед.

— Чи можу я спочатку поставити вам ще кілька запитань?

— Можете, але зважте на те, що я не розслідував ту справу. Я був рядовим офіцером.

— Не про розслідування. Про вашу доньку і отця Мартіна.

Він напружується.

— Не розумію, до чого тут це.

До всього, думаю я.

— Просто зробіть мені таку послугу.

— Я можу просто виставити вас за двері.

— Можете.

Чекаю. Тепер його хід. Я бачу, що він хоче мене прогнати, але маю надію, що цікавість і старі інстинкти поліціянта візьмуть гору.

— Ну добре, — каже він. — Зроблю вам послугу. Але це тільки заради Хлої.

Я киваю.

— Розумію.

— Ні. Нічого ви не розумієте. Вона все, що в мене лишилось.

— А як же Ханна?

— Я втратив доньку багато років тому. А сьогодні моя онука вперше вийшла зі мною на зв’язок після того, як ми майже два роки