Читати книгу - "Вибрані романи"

Антонія відчувала, що між нею і її Хоакіном була ніби невидима стіна, стіна з кристалічної й прозорої криги. Цей чоловік не міг належати своїй дружині, бо він не належав і самому собі, не був собі хазяїном, а був водночас відчуженим і одержимим. У найінтимнішому екстазі подружнього життя невидима зловісна тінь витала між ними. Поцілунки чоловіка здавалися їй поцілунками вкраденими, якщо не просякнутими люттю.

Хоакін уникав розмов про свою кузину Елену перед дружиною, але Антонія, яка відразу все зрозуміла, ніби несамохіть знову й знову згадувала про неї в їхніх розмовах. Але він ухилявся від цієї теми як на початку їхнього подружнього життя, так і згодом.

Одного дня Хоакіна покликали в дім Абеля як лікаря, й він довідався, що Елена вже носить у своєму лоні плід від свого чоловіка, тоді як його дружина не подавала жодних ознак на це. Й бідолаха пережив ганебну спокусу, яка змусила його відчути глибокий сором, бо її навіяв йому диявол, який нашіптував: «Ось бачиш? Він навіть більшою мірою чоловік, аніж ти! Він той, хто своїм мистецтвом спроможний воскресити й обезсмертити тих, кому ти дозволяєш помирати через своє невміння, він незабаром матиме дитину, приведе у світ нову людину, свій витвір із плоті, крові та кісток, тоді як ти....Ти, можливо, будеш на це неспроможний... Він більшою мірою чоловік, аніж ти!»

— Ти прийшов із дому Абеля, так? — запитала його дружина.

— Так. Ти звідки про це довідалася?

— З твого обличчя. Цей дім для тебе — дім тортур. Тобі не треба туди ходити.

— А що мені робити, коли мене туди покличуть?

— Попросити вибачення й не піти. Головне — твоє здоров’я і твій спокій...

— Це твої марні побоювання...

— Ні, Хоакіне, ти даремно від мене приховуєш... — і вона не змогла закінчити фразу, сльози здушили їй голос.

Бідолашна Антонія сіла. Схлипування вибили її з рівноваги.

— Але що з тобою відбувається, жінко? У чому річ?

— Розкажи мені ти, що з тобою відбувається, Хоакіне, довірся мені, признайся в усьому...

— Я не зробив нічого такого, в чому міг би звинувачувати себе...

— Благаю тебе, розкажи мені всю правду, Хоакіне.

Чоловік якусь мить вагався, здавалося, він боровся з невидимим ворогом, з дияволом, що завжди його супроводжував, і голосом, у якому пролунала несподівана, розпачлива рішучість, майже викрикнув:

— Гаразд, я розповім тобі правду, всю правду!

— Ти кохаєш Елену. Ти досі в неї закоханий.

— Ні-ні! Я був у неї закоханий! Але тепер ні! Тепер я в неї не закоханий!

— Тоді чому ти...

— Чому я що?

— Чому ти постійно живеш у цих тортурах? Чому той дім, дім Елени, — постійне джерело твого поганого настрою, чому той дім не дає тобі жити в мирі, чому Елена...

— Не Елена! Абель!

— Ти ревнуєш до Абеля?

— Так, я ревную до Абеля. Я ненавиджу його, ненавиджу, ненавиджу, — і він стулив рота і стиснув пальці в кулаки, процідивши ці слова крізь зуби.

— Ти ревнуєш до Абеля... отже, ти кохаєш Елену.

— Ні, я не кохаю Елену. Якби вона належала комусь іншому, я не ревнував би її до того іншого. Ні, я не кохаю Елену, я її зневажаю, зневажаю ту пишну паву, ту професійну красуню, ту модель модного художника, любку Абеля...

— Ради Бога, Хоакіне, ради Бога!..

— Атож, його любаску... Законну. Чи ти вважаєш, благословення священика змінює сутність шлюбу?

— Схаменися, Хоакіне, ми ж одружені так само, як і вони...

— Не так, як вони, Антоніє, не так, як вони! Вони одружилися, щоби принизити мене, зганьбити. Вони одружилися, щоби поглузувати з мене. Вони одружилися проти мене.

І бідолашний чоловік залився слізьми й вибухнув риданнями, які здавлювали йому груди, перехоплювали подих. Йому здавалося, він помирає.

— Антоніє... Антоніє... — простогнав він ледь чутним голосом.

— Сердешна моя дитино! — вигукнула вона, обіймаючи його.

І вона взяла його собі на руки, наче хворого малюка, гойдаючи його та приказуючи:

— Заспокойся, мій Хоакіне, заспокойся... Я тут, я твоя дружина, уся твоя і лише твоя. І тепер, коли я знаю твою таємницю, я ще більше твоя, ніж раніше, і кохаю тебе ще сильніше... Забудь про них... Зневажай їх... Було б гірше, якби така жінка закохалася в тебе...

— Але він, Антоніє, він...

— Забудь його!

— Не можу забути його... він мене переслідує... його слава, його визнання повсюди ходять за мною...

— Працюй, і ти здобудеш славу й визнання, бо ти вартий не меншого, ніж він. Відмовся від клієнтури, якої ми вже не потребуємо, поїдьмо звідси до Ренади, оселімося там у будинку, який належав моїм батькам, і там ти присвятиш себе тому, що тобі найбільше до вподоби, ти творитимеш науку, робитимеш відкриття, і про тебе говоритимуть... Я допомагатиму тобі в усьому, в чому зможу... я нікому не дозволю відволікати тебе від твоєї роботи... і ти здобудеш більшу славу, ніж він...

— Я не можу, Антоніє, я не можу; його успіхи відбирають у мене сон і не дають мені працювати спокійно... Видіння його чудових картин виникають між моїми очима та мікроскопом, і я бачу в них те, чого інші досі не бачать... Я не можу... не можу... не можу...

І стишивши голос, наче дитина, майже белькочучи, як той, хто провалився на саме дно ганьби, він, схлипуючи, прошепотів:

— І вони матимуть дитину, Антоніє...

— І ми також матимемо її, — прошепотіла вона йому на вухо, затуливши його поцілунком. — Найсвятіша Діва не відмовить мені в тому, про що я її щодня прошу... І свята вода з Люрда...

— Ти також віриш у приворотне зілля, Антоніє?

— Я вірю в Бога!

«Я вірю в Бога, — повторив Хоакін, коли залишився сам один; сам один із тим іншим. — А що означає вірити в Бога? Де перебуває Бог? Треба його шукати!»

Розділ десятий

«Коли в Абеля народився син, — написав у „Сповіді“ Хоакін, — я відчув таку ненависть, яка просто спалювала мене. Мене запросили прийняти пологи в Елени, але я відмовився, бо пологів не приймаю, і то була правда. Крім того, я не зміг би зберегти холоднокровність, хоч моя кров і була холодна, як лід, якби моя кузина потрапила