Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

Тому й сталося так, що «Багатство народів» Сміта лишилося незрозумілим. Сміта часто презентують як спадкоємця думок не лише де Мандевіля, а й Томаса Гоббса: тобто пропагаторів віри в егоїстичну мотивацію людської природи. Оскільки вільного індивідуального інтересу до власної персони достатньо для того, щоб управляти суспільством, мораль тут абсолютно зайва: ринок переплавляє все (хороше й погане, проте передусім погане) в загальне благо. Суспільство може (або повинно) базуватися на егоїзмі. Іншими словами, у людини з’являється відчуття, ніби замість Сміта ми цитували Гоббса (боротьба всіх проти всіх), де Мандевіля (вади, переплавлені в чесноти), Герберта Спенсера (як захисник ринкового дарвінізму й мінімальної держави) чи Айн Ренд (редукціонізм радикального егоїзму). При цьому Сміт взагалі так не думав — у жодному з цих напрямів. Схожих висновків ми не знайдемо навіть в економічному «Багатстві народів», навіть якщо повністю відкинемо «Теорію моральних почуттів», де автор максимально відгороджується від усього написаного вище.

Сміт versus де Мандевіль

У «Теорії моральних почуттів» Сміт особливої ваги надає також «гріховним ученням» («Про неморальні системи»), для яких характерні стирання кордонів між вадами та чеснотами. Сюди ж Сміт долучає і де Мандевіля, вчення якого він зовсім не розуміє.

Втім, існує ще одна система, яка очевидно повністю прибрала кордони між вадами й чеснотами, і прагнення її — цілковито згубні; я маю на увазі систему Бернарда де Мандевіля. І хоча погляди цього автора майже в усіх значеннях хибні, все одно існують певні елементи

в поведінці людини, які — якщо ми поглянемо на них під певним кутом — таки підтверджуватимуть їхню правдивість. Ці елементи, описані й звеличені живою та веселою, хай і грубою та вульгарною красномовністю де Мандевіля, додали його теоріям відтінку правди й правдоподібності, які запросто можуть обдурити недосвідченого читача[708].

Адам Сміт різко заперечує одну думку, яку ми сьогодні дуже часто приписуємо саме йому. Кажучи про початки економіки й тезу, відповідно до якої багатство народів ґрунтується на егоїзмі та власних інтересах, більшість із нас, не вагаючись, назвала б батьком цього вчення саме Адама Сміта. Втім, особливо те, що Сміт хоч і знав до деталей твори де Мандевіля, ніде в «Багатстві народів» його не цитує. Лише в «Теорії моральних почуттів» він показово й неодноразово дистанціюється від «гріховного» де Мандевіля та його спроби звести все до злого егоїзму. До того ж, де Мандевіль — єдиний, від кого зокрема Сміт відгороджується, до того ж одразу в кількох місцях. Часом навіть здається, що вся книга створювалася з наміром знайти аргументи супроти де Мандевіля. Тобто Сміт у жодному разі не вважає себе продовжувачем ідей де Мандевіля, навпаки — ним його вважає історія.

Насамперед Сміт не хотів змиритися з тезою, що немає різниці між вадами й чеснотами (що, зрештою, не стверджував і де Мандевіль, хоча Сміт і дорікає йому за це). Насправді ж ми радше спостерігаємо, що Сміт дещо зміщує визначення хороших і поганих рис характеру. Де Мандевіль вважає егоїзм, любов до себе — вадами, на яких (поряд з плеядою ще інших вад) базується процвітання бджолиного королівства. Тому він доходить висновку, що вади призводять до блага. Проте Сміт не вважає, що любов до себе — це вада. Любов до себе він називає інтересом до себе (self-interest; обидва терміни вільно чергує й підміняє), хоч він і не будує на цьому принцип функціонування суспільства, проте вважає цю категорію важливою в комерції. Цим самим він може відмежуватися від де Мандевіля (якого свого часу досить сильно зневажали), проте разом з цим використати подібний фундамент для своєї економічної теорії. Тихо переназвавши ваду в чесноту, Сміту вдалося видобути все корисне з логіки аргументу де Мандевіля, і при цьому не стати об’єктом висміювальної критики. Зневажлива любов до себе в де Мандевіля стає в Сміта доброчесним інтересом до себе (self-interest) — слово, яке (на відміну від терміна егоїзм) ми далеко не один раз знайдемо у «Багатстві народів» чи «Теорії моральних почуттів» і лише в позитивному світлі.

Це досить таки несподіваний крок від учителя моралі. Тому можемо лише подивуватися, як Сміту вдалося мовчки, без належного дискурсу зробити з вади чесноти, і як він міг забути хоча б словом обмовитися про де Мандевіля.

DAS ADAM SMITH PROBLEM

Про проблематику «двох Смітів»[709] видано цілу бібліотеку різних публікацій. Йозеф Шумпетер назвав цю тему «Das Adam Smith Problem», і попри всі рішення (ми підсумуємо тут всі основні тенденції) досі не знайшлося жодної задовільної відповіді на питання, що ж саме мав на увазі Сміт під інтересом до себе та симпатією[710]. Хай яким було Сміттівське антропологічне сприйняття економічної людини (чи то вже йдеться про окрему людину, чи про суспільство, чи то вже базується воно на любові до себе чи ні), однозначно можна сказати лиш те, що молода наука успадкувала від «батька економіки» дуже неоднозначний, нечіткий і суперечливий погляд.

Дещо перебільшуючи, можна було б сказати, що суперечка триває і досі й багато в чому розділяє й сучасні економічні школи. Наприклад, суперечка методологічного індивідуалізму з колективізмом теж якоюсь мірою дотична до нечіткого виокремлення проблематики «двох Смітів». Адам Сміт не вирішив, якою буде економічна антропологія наступних століть. У книзі «Багатства народів» людину представлено як індивідуаліста, усі дії якою обумовлені лише власними інтересами. Сміт — хоч він і професор етики — поки що взагалі не вирішує моральні питання, не торкаючись навіть питання функціонування людини в суспільстві поза діловими відносинами. Єдина й, здається, самодостатня субстанція, що зв’язує між собою всіх членів суспільства, — це любов до себе, про необхідність взаємної симпатії він не обмовлюється ані словом. «Перемогу отримає лиш та людина, якій вдасться використати любов-до-себе інших на свою користь і показати іншим, що зробити для неї саме те, чого вона хоче, — це для їхнього ж власного добра»[711].

На противагу цьому в «Теорії моральних почуттів» людська істота виглядає абсолютно інакше. Керівним принципом людської поведінки є любляча прихильність, схильність; людина — це не раціональний діяч, нею передусім керують емоції, як у це вірив приятель