Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

По праву руку від замку розмістилося невелике село. Три ряди чудових дерев’яних рубаних хат, кожна з яких була по-своєму унікальна. Хтось яскраво розписував віконниці, хтось прикрашав двері витонченою різьбою. Уля любила гуляти селом, і всі, кого вона зустрічала, запрошували її в гості. Вона нікому не відмовляла і з вдячністю куштувала частування, тим більше, що в селі жили найкращі пекарі в окрузі. Коли ж вона поверталася додому й за вечерею нічого не їла, Мир (так вона ласкаво називала свого чоловіка Мирослава) завжди сердився на її надмірну довірливість, але Уля нічого не могла з собою вдіяти. До того ж, вона знала всіх у селі, а чужинці тут були рідкістю, бо замок і село стояли в лісовій глушині.

Обпершись на холодну кам’яну стіну, Уля задумливо поглянула на двір, де ставало все більше людей. За мурами, біля воріт, стояли запряжені вози з провізією й озброєнням. Все частіше лунав голос Мира, що роздавав накази. Уля знала, що, можливо, бачить свого коханого востаннє – так само, як і батька, якого пам’ятала за його променистою усмішкою й добрим серцем.