Читати книгу - "Інтернат"

— Що з тобою? — питає уважаємий, копаючись щипцями в кривавому м’ясі.

— Все нормально, — коротко відповідає Паша.

— Точно? — не вірить уважаємий.

— Точно, — запевняє його Паша.

— Ну і харашо, — каже на це уважаємий і встромляє щипці просто в розірване місиво.

Боєць скрикує і починає рватися з Пашиних обіймів. Паша притискає його, розуміючи, що ще трішки — і не втримає. Але боєць ураз опадає, мовби дух із нього виходить.

— Уважаємий! — кричить Паша, повертаючись до лікаря. — Шо з ним?

— Нічого, — відповідає уважаємий. — Попустило його по ходу.

— І шо тепер? — не розуміє Паша.

— Да нічого, — дратується уважаємий. — Хай лежить.

— Він жити буде? — далі допитується Паша.

— А чорт його знає, — просто відповідає уважаємий. — Буде, — додає, подумавши.

І тут йому телефонують. Уважаємий лізе кривавою рукою в кишеню халата, дістає айфон. Проводить пальцем по екрану, лишаючи кривавий слід, слухає.

— Так, — говорить. — Ну і що? — питає. — Важкий? А без мене не можна? Добре, — погоджується, — зараз буду.

І починає складати інструменти. З холодним металевим стукотом кидає їх до коробки.

— Ви куди, уважаємий? — запитує Паша.

— В операційну, — відповідає уважаємий незворушно.

— А з цим шо? — починає панікувати Паша.

— Потримай його, — радить уважаємий. — Щоб він не звалився. Потримай. Я там закінчу — прийду, подивлюсь його, — показує він на пораненого.

І виходить. Медсестра теж виходить, навіть не обіцяючи повернутись. Паша стоїть над пораненим, тримає його за руку, не знає, що робити. У коридорі крик, біганина. А тут тьмяне світло, запах столовки й цей ось пацан на столах. Затих, мовчить. Свіжа пов’язка на горлі просякає кров’ю.

Паша розглядається кімнатою. Кахляна підлога, білені стіни. Як у морзі. І ще кран на стіні, перемотаний ганчіркою, як забинтований палець. І вода, крапля по краплі, скрапує в раковину. Лунко й ритмічно. До роздратування, до люті. Відлунюючи десь у черепі. Паша пробує відволіктись, проте не може: таке враження, що краплі намагаються пробити йому череп. Крапля за краплею, крапля за краплею. Методично й смертельно. Скільки можна? — не витримує Паша й зривається до крана. Але тієї ж миті поранений хапає його за руку — міцно й хижо.

— Стій, — важко ворушить губами. — Стій, не йди.

Хоче сказати щось іще, але закашлюється, починає захлинатись, довго віддихується.

— Почекай, — говорить Паші. — Ти хто?

Говорить українською, до того ж — чистою. Схоже, студент.

— Учитель, — пояснює Паша.

— Місцевий?

Говорити йому важко, але він говорить, напружується.

— Зі станції.

— Тут що робиш?

— Довга історія.

— Ясно, — каже на це поранений, нічого не зрозумівши. — Послухай, учитель, тебе як звати?

— Паша, — відповідає Паша.

— Послухай, Паш, у мене десь телефон є. Подзвони моїм.

— Для чого? — не розуміє Паша.

— Скажи, що в мене все нормально.

— Так сам і скажи, — пропонує Паша.

— Ти що, ідіот? — різко запитує його поранений і знову закашлюється.

Кашляє хрипко й глибоко, мовби йому серце поперек горла стало. Паша притримує його за лікоть, чекає. Боєць віддихується, дивиться Паші просто в очі.

— Ти ідіот? — повторює питання. — Як я таким голосом їм щось скажу?

— Ну, просто скажи, шо ти в лікарні.

— Ти що? — знову ображається поранений. — Вони навіть не знають, що я тут. У тебе родина є? — питає.

— Є, — відповідає Паша. — Племінник є.

— Угу, — каже на це поранений. — Давай, дзвони.

Паша вагається, але поранений дивиться на нього твердо. І за руку тримає теж твердо, не відпускає. Тоді Паша лізе до нього в кишеню штанів, справді знаходить там простеньку «нокіа».

— Який номер? — питає.

— Останній набраний, — відповідає боєць. — Дзвонив їм якраз перед тим, як прилетіло. Набирай.

Далі тримає Пашу за руку, хоча Паша відчуває, що тримає вже не так міцно: сил стає все менше, очі закочуються, дихає важко й уривчасто. Хоча б не помер тут, думає Паша. І ще лікар цей, куди він пішов? Паша нервує, знаходить останній набраний номер, написано «дім», ну ось це він і є, зважується, думає, що сказати, нічого не надумує, тому просто натискає.

Боєць напружується, слухає. Гудки йдуть довго, до безкінечності довго. Ну, давай, підбадьорює Паша незрозуміло кого, давай, бери. Ну де ти? Давай, він же тут здохне зараз. Підіймай слухавку, давай.

— Не беруть, — каже бійцеві з якимось полегшенням.

Ну, справді, думає, що б я їм сказав? Довелося б щось вигадувати. Не беруть, то й не беруть, думає він і кладе телефон на стіл, поруч із пораненим. Але той знову стискає Пашину долоню.

— Стій, — говорить, — учитель, чекай.

Віддихується, збирається із силами.

— Набирай. Ще раз.

— Не беруть, — пояснює Паша.

— У мене бабуся там, — пояснює поранений. — Майже глуха. Вона просто не почула. Давай, набирай.

Паші не лишається нічого іншого, як набирати. Тисне на кнопку, слухає. І помічає, що боєць теж слухає, напружується, і що слухати йому все важче. Та й Паші стає все важче й важче. Хочеться сісти й відпочити. Щоб нікого не бачити. Щоб нічого не чути. Щоб забути всі ці звуки й запахи. Забути вокзал, забути автобус, розбиту дорогу, місячні пейзажі за вікном, нещасних подорожніх, що бредуть січневими полями, чорний простріляний наскрізь ліс, темні будинки, налякані голоси, вікна, за якими немає жодного життя, перехрестя, за кожним із яких на тебе може чекати смерть. І все це сидить у ньому, як свинець — важко й холодно, тягне його на дно, робить неповоротким і вразливим. І краплі — краплі б’ють просто по тімені, відлунюють у голові, крапля за краплею, ніби хтось із нього знущається, ніби хтось стоїть оддалік і спостерігає за ним, підсміюється, бачить, як йому важко, але нічого не робить, не поспішає допомогти, не поспішає взяти трубку. Ну, давай, давай, ну шо ти, просить Паша, ну де ти є? Але ніхто не відповідає. І поранений зовсім гасне, заплющує очі, не говорить нічого. Лише стискає Паші руку, стискає, ніби просить: давай ще, вчителю, набирай. Паша набирає й починає рахувати краплі, що холодно розбиваються. Рахує, збивається, знову починає лік, перестрибує, починає спочатку, вперто, наполегливо, відчуваючи, що пружина не дає йому дихати, виштовхує йому серце з грудей, не дає серцю битися, втискається в нього — гостро й невблаганно. Ну чому ти не береш, ну чому? Давай, візьми, доки він ще тут, доки він живий, візьми, доки він може почути, доки не пізно, ну давай. Він же зараз відійде, ось прямо вже, заплющить