Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

О вищі люди,— кліпає очима потолоч,— вищих людей не буває, ми всі рівні, людина — це людина, перед Богом — ми всі рівні!»

Перед Богом! Але ж тепер цей Бог помер. А перед потолоччю ми не хочемо бути рівними. Вищі люди, йдіть геть з торговища!»

2

Перед Богом! Але ж тепер цей Бог помер! Вищі люди, цей Бог був для нас найбільшою небезпекою.

Відколи він у могилі, відтоді ми вперше воскресли. Тільки тепер настає великий полудень, тільки тепер вища людина починає — владарювати!

Ви зрозуміли це слово, брати мої? Вас проймає жах, на серці у вас потьмарилося? Чи не зяє тут для вас безодня, чи не дзявкає тут на вас пекельний пес?

Гаразд! Уперед, вищі люди! Нарешті в гори людського майбутнього настають пологи. Бог мертвий,— тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина.

З

Нині найтурботливіші запитують: «Як тішитись людині?» Заратустра ж, єдиний і перший, запитує: «Як ту людину подолати?»

Надлюдина припала мені до серця; моя перша і єдина любов — вона, а не людина — чи то ближня, чи вбога, чи стражденна, а чи найкраща.

О брати мої, в людині я можу любити тільки те, що вона йде до загибелі. І навіть у вас є чимало такого, що сповнює мене любов'ю і надією.

Ваша, вищі люди, зневага сповнює мене надії. Адже великі зневажники — це великі шанувальники.

Ваш відчай гідний великої поваги. Адже ви не навчилися піддаватися, не вмієте хитрувати.

Нині запанували дрібні людці, і всі вони проповідують покору, скромність, розважливість, сумлінність, обачність і довжелезне «і т. ін.» маленьких чеснот.

Все бабське, все, що походить від рабського, а надто з роїння потолочі,— ось що хоче вершити долю всіх людей. Гидота! Гидота! Яка ж це гидота!

І все те питає, питає і не знає краю: «Як найкраще, найдовше, найприємніше тішитись людині?» Хто дасть відповідь, той і буде паном.

Подолайте, брати мої, цих сьогоденних, цих дрібних людців: адже саме вони — найбільша небезпека для надлюдини!

Подолайте, о вищі люди, маленькі чесноти, дрібні викрутні, обачність, піщинки, мурашину метушню, жалюгідне вдоволення, «щастя більшості»!

І краще впадати у відчай, аніж піддаватися. Воістину, я люблю вас, вищі люди, за те, що сьогодні ви не вмієте жити! Жити отак, як ви,— це найкраще!

4

Чи маєте ви мужність, брати мої? Чи відважні серцем? Тільки не мужність для очей свідків, а мужність самітника й орла, на котру вже не зважає навіть Бог?

Холодні душі, неплідні воли, сліпці та п'яниці, як на мене, відваги не мають. Відвагу в серці має той, хто знає страх, але долає його, хто бачить безодню, але дивиться в неї гордо.

Хто дивиться в безодню, але орлиними очима, хто хапає безодню орлиними кігтями,— лише той наділений мужністю.

5

«Людина зла»,— кажуть мені на втіху всі наймудріші. Ох, якби це й нині було правдою! Адже в злі — найбільша сила людини.

«Людина з ліпшої повинна ставати злішою»,—навчаю я. Найзліше потрібне для найбільшого блага надлюдини.

Проповідник дрібних людців вважав би благом страждати й нести людські гріхи. Однак я радію великому гріхові як найбільшій своїй утісі.

Однак це сказано не для довгих вух. Не кожне слово личить кожній мармизі. Це речі витончені й далекі: не слід топтати їх баранячими ратицями!

6

Невже ви, вищі люди, гадаєте, ніби я прийшов виправляти те, що ви напартачили?

Чи ніби віднині я хочу вас, стражденних, зручніше вкладати спати? Чи вказати вам, блудним, заблуканим, заповзаним, нові, зручніші стежини?

Ні! Ні! Тричі ні! Дедалі більше й усе кращі з вас мають гинути: адже вам повинно ставати все гірше й сутужніше. Тільки так,—

тільки так людина зростає до тієї висоти, де її б'є і трощить блискавиця; до висоти, де літають блискавиці!

Мій розум і туга спрямовані на мале, на довге, на далеке,— що мені до ваших жалюгідних, повсюдних, минущих злиднів!

Як на мене, ви ще замало страждаєте! Бо страждаєте ви через себе,— людина вас поки не обходить. Якби ви сказали інакше, ви б збрехали! Ніхто з вас не знає моїх страждань...

7

Мені замало, щоб блискавиця більше не шкодила. Я хочу не відвести її, а навчити на мене — працювати.

Моя мудрість вже довго громадиться, як хмаровиння, стає дедалі спокійніша й темніша. Таке судилося всякій мудрості, що коли-небудь має народити блискавицю.

Для людей сьогодення я не хочу ні бути світлом, ні навіть зватися ним. Бо я хочу їх осліпити. Блискавице моєї мудрості, випали їм очі!

8

Не прагніть того, що вам не під силу,— хто прагне не по силі своїй, той заклятий брехун.

А надто коли зазіхає на велике! Адже такі пронозливі фальшувальники й лицедії породжують недовіру до великого —

аж поки, зрештою, стануть брехати й собі,— зизоокі, розмальовані ззовні й поточені хробаком усередині, закутані в плащ великих слів, показних чеснот, нібито блискучих справ.

Тут, вищі люди, будьте вкрай пильні! Бо сьогодні для мене немає нічого дорожчого й рідкіснішого за щирість.

Адже хіба сьогодні не панує потолоч? А потолоч не знає, що велике, а що мале, що пряме і щире; вона невинно криводушна й незмінно бреше.

9

Нині, о відважні й щиросерді вищі люди, не беріть усього на віру. І ховайте причини своїх діянь. Адже сьогодні панує потолоч.

Хто, спираючись на підстави, зможе спростувати те, в що колись безпідставно вірила потолоч?

На торговищі переконують жестами. А підставам та доказам потолоч не вірить.

Якщо там істина колись і здобула перемогу, то з недовірою запитуйте себе: «Що за могутня облуда боролася за неї?»

Остерігайтеся й учених! Вони нас ненавидять через свою безплідність! Б, ні очі холодні й сухі, будь-якого птаха вони бачать обпатраним.

Вони хизуються, що не брешуть: та від нездатності брехати ще далеко до любові, до істини. Остерігайтеся!

Те, що немає гарячки, не означає, що вже є пізнання! Я не вірю замороженим розумам. Хто не вміє брехати, той не знає, що таке істина.

10

Коли хочете піднятися вгору, покладайтеся на власні ноги! Не дозволяйте себе нести, не сідайте на чужі плечі й голови.

А ти сів на коня? І тепер хутко мчиш угору до своєї мети? Гаразд, друже! Але ж на коні з тобою — твої власні