Читати книгу - "Зима наближається"

що адміністрація Обами долучилася до кампанії, покликаної запевнити людей, що проблеми можуть розв’язатися, причому якось самі по собі, без активних дій та рішучих кроків. Ця установка домінуватиме в усій його зовнішній політиці. Звісно, робити те, що необхідно, може бути справою невдячною, а казати правду не завжди добре для рейтингу. Але нехай обіцянки дають кандидати. Лідери повинні свої обіцянки виконувати.

Америка може бути єдиною супердержавою світу, але оскільки ми часто чуємо, що Росія є проблемою Європи, перевірмо, що робили європейські лідери, поки Обама був зайнятий відступом по всіх фронтах. На початку 2011 року мені запропонували написати для одного європейського видання есе на тему «Росія в Європі: партнери чи суперники?». Я майже подумав, що вони жартують, але це був гарний приклад самооманливого й саморуйнівного стану свідомості, що охопив Європу тоді, коли вона стикнулася з Росією.

У серпні 2008 року російські танки перетнули міжнародний кордон Грузії, змусивши застигнути всю Європу, особливо колишні держави Радянського блоку. Лише за місяць до того Росія пригрозила «військово-технічною відповіддю» Польщі й Чехії включно з націлюванням ядерної зброї, коли було анонсовано план протиракетної оборони США. У січні 2009-го Росія перекрила постачання природного газу сотням тисяч людей у половині країн Європи. Ведмідь прокинувся, і він був голодним.

З огляду лише на ці зовсім нещодавні події питання, яке запропонували видавці для назви есе, здавалось абсурдним. Адже партнером зазвичай називається той, хто має спільні з вами інтереси, якщо не справжні дружні чи близькі взаємини, хто розділяє ваші успіхи й ваші труднощі. Натомість режим Путіна, який керував у Кремлі, — та продовжує це робити й досі, можете навіть не сумніватися, — понад десятиліття займав різко ворожу позицію щодо Європи й решти західного світу. Проте до 2011 року найефективнішою зброєю Кремля були банки, а не танки. Грошові потоки з Росії загрожували завоюванням Європи більше, ніж найстрашніші агресори XX століття.

І переважно весь цей час більшість європейських лідерів вдавали, що вони можуть робити з Росією бізнес, водночас нерішуче протестуючи проти нищення Путіним крихких демократичних інституцій і тотального порушення прав людини. Інші ж просто випромінювали лицемірство та вітали «сильного» й «популярного» Путіна, сподіваючись укласти більш вигідні контракти. Ця фаустівська угода збагачувала невеличке коло еліт Європи та Росії, поки Путін поступово перетворював Росію на кадебістсько-поліцейську державу.

А потім початок Арабської весни наприкінці 2010 року приніс Путіну ще більше гарних новин на багатьох фронтах. Перше й найочевидніше: підвищення цін на нафту завжди є головним пріоритетом Кремля. Роки сподівань на військовий удар Ізраїлю по Ірану, що піднесе ціну на нафту до 200 доларів за барель, дозволили доволі тихо порадіти початку повстань, які, на думку Путіна, мали б досягти тієї самої цінової мети. Утримання під час голосування Ради Безпеки ООН щодо військових дій у Лівії, може, і не відповідало російським інтересам, зате грошовим інтересам правлячої в Росії хунти відповідало дуже добре.

Іншою доброю новиною для Кремля стала слабка реакція Заходу, коли в березні 2011 року Саудівська Аравія послала війська до Бахрейну, щоб допомогти придушити там повстання. Неозброєних протестувальників розстрілювали майже впритул, і це відбувалося лише через кілька днів після зустрічі міністра оборони США Роберта Ґейтса з монархом Бахрейну. Урешті-решт Сполучені Штати засудили насильство, а держсекретар Гілларі Клінтон ввічливо попросила країни Перської затоки, які США озброює й підтримує, «проявити стриманість» щодо фізичного знищення мирних протестувальників.

Європейський парламент повівся трохи краще, засудивши жорстокі репресії проти демонстрантів, але зробив це в непідкріпленій законом резолюції, яка не містила жодного натяку на санкції або якісь інші дії. Путін уже давно гадав, як далеко може зайти в переслідуванні внутрішньої опозиції, не отримуючи сильного удару у відповідь. Однак у 2011 році він зрозумів, що межі взагалі немає та що використання бойових набоїв проти російських протестувальників цілком можливе.

Утручання Заходу в громадянську війну в Лівії стало також певним уроком для інших жорстоких режимів. Ірану воно сказало: «Не барись!» Адже Каддафі багато років тому публічно відмовився від своїх ядерних амбіцій, чим заслужив неабияке схвалення всього світу. Тим часом Кім Чен Ір міг убивати тисячі людей, робити все, що хотів, але був недоторканним, бо північні корейці проігнорували всі закиди решти світу про неприйнятність таких дій і провели кілька випробувань ядерної зброї.

У відомому романі Джона Ле Карре «Лудильник, кравець, солдат і шпигун» головний шпигун Джордж Смайлі попереджає агента щодо угод із КДБ: «Єдина проблема виникає, коли раптом виявляється, що ти тягаєш Полякову коштовності королівської корони, а взамін отримуєш російське сміття». Коштовностями корони Заходу є демократія, права людини та прозорість. Підлещуючись до Путіна, Європа проміняла ці священні колись речі на сміття нафти, газу й усього іншого — від автівок і футбольних команд до курчат.

Я просто чую, як так звані прагматики кажуть: «Але стривайте, нафта й газ навряд чи є сміттям, та й у будь-якому разі чи не є економічна взаємодія найкращим способом підвищити рівень життя в Росії, а згодом і стан її політики?» Така думка доводила свою помилковість уже безліч разів. Сьогодні стає очевидним, що прихильники використовують її лише як спосіб не визнавати відсутність у них сміливості протистояти агресорові. Тим не менш дозвольте мені розвінчати цю думку ще раз.

По-перше, хоча в ході суперечок щодо газових контрактів Кремль і показав готовність заморозити невинних людей на смерть, європейські споживачі потрібні Росії не менше, ніж нафта й газ Європі. Трубопроводи вже прокладені й не можуть змінити свій напрямок. Головний альтернативний клієнт Китай уже уклав дуже вигідні для себе довготривалі угоди на постачання дешевих російських енергоресурсів, тому продавати все тільки йому й близько не так вигідно, як Європі. Путін і його наближені розуміють, що часу на те, щоб максимально набити кишені грошима, у них небагато. Вони не збираються ризикувати своїми дорогоцінними грошовими потоками, ураховуючи, що зараз їм не доводиться особливо турбуватися, бо європейські лідери переважно капітулюють.

Що ж до другого аргументу, то сама фраза «економічна взаємодія» на сьогодні має лишати гіркий присмак у роті будь-кого, хто щиро зацікавлений в обстоюванні прав людини. Після того, як ціни на нафту злетіли до небес, а промисловість була консолідована в руках поплічників Путіна, російські еліти суттєво збагатилися. Лідери автократичних країн погоджуються з перевагами взаємодії лише тому, що це потрібно для уникнення масових соціальних заворушень. Коли ж диктатори справді вкладають гроші, які вони не вкрали з бюджету країни, ті йдуть на органи безпеки й пропагандистську машину, а