Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– І при ній ходить‚ як і без неї.
– Скажи: ця солдатка Григориха стала бачити твого мертвого чоловіка з першої ночі, як прийшла до тебе, чи спершу не бачила, а вже потім стала бачити?
– Ні. Першу ніч не бачила. Ходила до мене з тиждень і нічого не бачила. Я при ній, бувало, бачу, стоїть чоловік, як був живий; я їй говорю: бачиш, Явдохо, – а вона нічого не бачить! А потім і вона стала бачити.
– А більше ніхто не бачив?
– Нікого я до себе не кликала. Я ж кажу, пане: у мене ні роду, ні племені, а чоловікова рідня від мене відцуралась! Кругла сирота я була; такою чоловік мене узяв. Він у мене був одна рідня. Його не стало, і я знову стала кругла сирота!
І вона знову стала ридати.
– Ти священику розповіла, що до тебе померлий чоловік ходить?
– Розповіла. «Це, – сказав він, – від великої печалі з тобою таке лучилося. Не треба‚ мовляв‚ журитися, відчай – гріх великий. Богу потрібно молитися. За упокій душі чоловіка подай часточку! А що, кажеш, привиджується тобі щось, то піди до лікаря: людина він учена, може, дасть тобі ліки які, щоб від голови відлягло, бо цього‚ що ти бачиш, насправді нема, і воно тобі тільки через твою хворобу примарюється!» А наш отець диякон каже, що це від лукавого. «Це, мовляв, не те, щоб чоловік до тебе ходив, а біс приймає такий образ, щоб тебе мучити. Хто його знає, що воно таке є».
Я спробував дати їй заспокійливий лік і наказав з’явитися через три дні. Тим часом я покликав її дівера, якого раніше знав і розказав йому про цю жінку та став дорікати йому‚ що рідня його відреклася самотньої бідної вдови.
– А ви, пане, – сказав він, – так от і повірили всьому, що вона вам наговорила! А я скажу вам щиро: все це вона бреше, нічого вона там не бачить, все тільки вигадує! Погана це баба! Тільки на вигляд смиренницею прикидається, а насправді ох яке лихе зілля! Вона така, що сама на себе наговорить, що з нею і те, і друге робиться, аби-но лише про неї говорили та її жаліли, та за нею побивалися, а потім вийде якась дурниця. Вона така! Через її вдачу погану і наш брат в молоді літа помер!
І я тоді мимоволі запідозрив‚ чи не робить з мене дурного ця баба? Чи не вигадує вона все це про себе? Адже і серед простого люду є такі жінки, як і у нас, у вищому званні, що люблять часом про себе небилиці плести, щоб когось зацікавити!
Коли вона певного разу прийшла знову до мене і повідомила, що ліки мої не діють, і чоловік як і раніше до неї ходить, я сказав:
– Слухай, молодице. Я вночі прийду до тебе в хату, щоб побачити твого мертвого чоловіка. Не подумай нічого негідного. Я, знаєш сама, чоловік жонатий, і не хочу залишатися з тобою віч-на-віч уночі. Хай з нами і солдатка буде, що з тобою звичайно ночує.
Вона згодилася.
Першого разу, коли я подався до неї, то не відчував нічого, окрім невиразної цікавості. Я був переконаний, що нічого не побачу і не злякаюся, а навпаки сподівався переконати обох баб, що все бачене ними нісенітниця і що вони, власне, нічого не бачать такого, щоб насправді існувало.
Незадовго до півночі я прийшов до них у хату. То була звичайна українська хата: вимазана всередині крейдою, в кутку на полиці стояли образи, за якими були засушені квіти і трави, в стінах – три вікна нерівної величини, уздовж стін – лавки, перед якими стояв покритий грубою скатертиною стіл; від вхідних дверей зліва – піч; в кутку за нею, між піччю і стіною, що виходила на вулицю, – піл, своєрідне ліжко викладене з дощок, під полом – скриня. В хаті, окрім молодиці, була й солдатка, жінка років п’ятдесяти. Була тоді друга половина вересня, ніч темна, безмісячна.
Я перш за все почав розмову з солдаткою, але дізнався від неї не більше того, що чув від удови. Але мене цікавило взагалі, яким чином вона стала бачити мерця, який приходив. Вона пояснила, що декілька ночей нічого не бачила; їй було страшно дивитися на господиню, котра, мабуть, терпіла, було страшно чути її крики; потім, коли хвора казала, що чоловік її йде, то їй, солдатці, стала ввижатися мовби тінь якась; на наступну за тим ніч ця тінь уже мала людський образ і тіло, а в наступні ночі вона виразно упізнала небіжчика таким, яким знала за життя, тільки він був блідий і мав синього носа.
– Ви не боялись його?
– Спершу боялася, ох, як боялася, а опісля вже нічого! Він мене не чіпав, наче навіть не помічав, що я тут. Наче йому байдуже, чи тут я чи мене нема! Він свою дружину знав, то до неї тільки й приходив! На мене жодного разу не глянув; тільки раз, коли я хотіла заступити її і не пустити його до неї, він зробив от так, – вона показала жестом, як він одіпхнув її, – а сам на мене навіть не зиркнув; мовляв‚ не заважай, не твоє діло, ми з жінкою самі розберемося! То після того я вже не заступала йому дорогу до дружини.
Я закурив сигару, наказав господині заправити свічку і став читати книжку, яку прихопив з собою‚ щоби якось убити час.
Ледве проминуло чверть години, як моя пацієнтка стала стогнати і вистромляти руки, мовби намагаючись відіпхнути від себе щось нав’язливе.
– Геть! – говорила вона. – Чуєте – вже вітер знявся. Це він іде!
Дійсно, я почув шум вітру, глянув на годинник: була рівно північ. Я знав, що опівночі завжди здіймається вітер.
– Шкребе, шкребе в стіну! – кричала пацієнтка. Те ж саме повторила і солдатка.
І мені наче й справді здалося, як щось шкребе по стіні знадвору.
– Чуєте – у вікно стукає!
І мені наче почулося, що за спиною скло у вікні брязнуло. Мене проти волі здолав переляк. Але тут же стало соромно за свою легкодухість. Шкребти за стіною могла собака, – пояснював я сам собі, – а брязкіт скла міг бути раптовим виплодом моєї уяви.
Але раптом моя пацієнтка скрикнула:
– Ой! Йде! Вже тут! На мене йде!
Я зірвався з місця і затулив собою перелякану жінку. Вона показувала пальцем у повітря і кричала:
– Ось!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антологія української готичної прози. Том 1», після закриття браузера.