Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

й стають із ними лице в лице до бою. Загублений у водах таких далеких, що там можна пропливти тисячі миль, проминути тисячі узбереж і не дістатися до жодного оздобленого різьбленим каменем хатнього вогнища чи іншого знаку гостинності під тамтешнім сонцем, та ще й справляючи таке ремесло, як у нього, китобій завжди буває оточений силами, здатними зродити в його уяві багато незвичайних виплодів.

Тож і не диво, що роздуті поголоски про Білого Кита, прокочуючись над безкраїми морськими просторами і наростаючи, ніби лавина, зрештою ввібрали в себе всілякі нездорові вигадки, напівсформовані зародки припущень про надприродні сили, а все це знов же наділило Мобі Діка новою страхітністю, породженою вже не тим, що можна побачити навіч. А тому він кінець кінцем почав навівати такий панічний жах, що небагато тих китобоїв, до котрих доходили хоч би чутки про Білого Кита, мали охоту зустрітися з його смертоносною зубатою пащею.

Та діяли тут ще й інші, поважніші практичні чинники. Бо ще й до сьогодні не згасла в уяві всіх китобоїв первісна грізна слава кашалота, так страхітливо вирізненого природою з-поміж усіх інших видів китового плем’я. Серед китобоїв і нині чимало є таких, кому не бракує відваги викликати на двобій гренландського, або ж справжнього, кита, але змагатися з кашалотом вони, мабуть, відмовилися б — чи то за браком досвіду, чи то через невміння, чи то з боязні. В кожному разі, вдосталь є китобоїв — особливо серед тих національностей, котрі плавають не під американським прапором, — які ніколи не стиналися в бою з кашалотом і знайомі з левіафанами тільки в образі отієї неблагородної потвори, на яку споконвіку полюють у північних водах. Сидячи на лядах палубних люків, вони, немов цікаві дітлахи перед коминком, заніміло, з роззявленими ротами слухають неймовірні, дивні розповіді про китоловство в Південних морях. Та ніде незвичайна грізна слава великого Спермацетового Кита не знайде такого живого розуміння, як на палубі тих самих кораблів, що за ним ганяються.

Ця могутність кашалота, тепер уже добре відома людям, ще й у давнину витала над ними в туманних здогадах і легендах, і деякі автори-природознавці, як-от Олассен і Повельсон, твердили, ніби кашалот є не тільки пострахом для всіх інших живих створінь у морі, а ще й відзначається неймовірною люттю саме на людей, жадобою саме людської крові. Подібні погляди дожили навіть до недавніх часів: ще й Кюв’є в своїй «Природничій історії» заявляє, що при появі кашалота будь-яких інших риб (навіть акул) «охоплює якнайсильніший страх» і що «часто вони, спрожогу втікаючи від нього, самі налітають на скелі з такою силою, що розбиваються на смерть». І хоч досвід, нагромаджений китобоями, почасти спростовує такі твердження, та часто в уяві китобоїв під враженням різних знегод їхнього ремесла оживає забобонна віра в усі вияви моторошної страхітливості кашалота — аж до отієї Повельсонової згадки про його кровожерність.

Через те чимало китобоїв, нажаханих усілякими поголосками та віщуваннями про Мобі Діка, пригадують, почувши про нього, як у ті дні, коли промисел кашалотів ще тільки започинався, частенько бувало дуже важко переконати навіть досвідчених мисливців на гренландського кита, щоб вони зважились пуститися в небезпеки цієї нової зухвалої війни. Такі люди твердили, що, хоч інших левіафанів можна успішно промишляти, проте гнатися за такою жахливою потворою, як кашалот, і кидати в неї гарпун — не до снаги смертній людині. Мовляв, хто спробує це зробити, той умить попаде на той світ. На цю тему можна навести деякі цікаві документальні свідчення.

Та все ж знаходились і такі сміливці, котрі, навіть знаючи все це, ладні були рушити в погоню за Мобі Діком; а ще більше було таких, котрі, чувши про нього тільки випадкові й невиразні поголоски без подробиць жодної конкретної катастрофи й без ніяких забобонних прикрас, мали принаймні досить відваги, щоб не ухилятися від бою, наткнувшись на Білого Кита.

Багато всяких неймовірних байок про нього ходило серед людей, схильних до забобонів, — зокрема фантастичне переконання, що Білий Кит всюдисущий. Його нібито бачили в той самий час у протилежних широтах океану.

Звісно, так думали тільки легковірні люди, проте їхнє переконання не було позбавлене легенького, присмаченого марновірством відтінку правдоподібності. Бо ж навіть найретельніші наукові дослідження ще не розкрили всіх таємниць морських течій, отож таємні підводні шляхи кашалотів значною мірою лишаються невідомі їхнім переслідувачам, і це час від часу породжує вкрай химерні та суперечливі домисли, особливо щодо загадкових способів, якими кашалот, поринувши на величезну глибину, з неймовірною швидкістю переноситься в якнайвіддаленіші місця.

І американським, і англійським китобоям добре відомий факт, авторитетно засвідчений ще багато років тому капітаном Скорсбі в його книжці,— той факт, що в тілах китів, упольованих на крайній півночі Тихого океану, не раз знаходили залізка з гарпунів, кинутих у гренландських водах. Не можна заперечувати й того, що в декотрих із цих випадків ішлося про гарпуни, кинуті не так-то й багато днів перед тим. Із цього деякі китобої виводять, що так званий Північно-Західний прохід[59], досі ще не відкритий людьми, ніколи не був недоступний для китів. Отже, тут безпосередній, живий досвід живих людей майже не поступався дивовижністю легендам давнини про гору Естрелла, що височить у Португалії, далеко від моря, і нібито має біля самої вершини озерце, в якому зринають уламки загиблих у морі кораблів, або ж іще дивовижнішій легенді про Аретузине джерело поблизу Сіракуз (води якого буцімто плинуть підземним каналом аж із Святої землі); цим фантастичним історіям майже дорівнюються реальні враження китобоїв.

Тому не слід дуже дивуватися, що дехто з китобоїв, стикаючись із такими дивами і знаючи, як Білий Кит багато разів утікав живий від сміливих нападів на нього, заходив у своїх забобонних уявленнях іще далі й оголошував Мобі Діка не тільки всюдисущим, але й безсмертним (адже безсмертя — це тільки всюдисущість у часі). Мовляв, хоч би в його боки всадити цілий гай списів, він однаково втече живий, і хоч би навіть хтось колись побачив, як він пускає вгору струмінь не води, а густої крові, то все це буде тільки пекельна мана, бо згодом його чистий, не зачервонений фонтан побачать серед зелених, не скривавлених бурунів за багато сотень миль звідти.

Та навіть як відкинути всі ці містичні фантазії, самого реального вигляду й незаперечно хижої натури цього страховища вистачало, щоб вражати людську уяву з незвичайною силою. Бо його вирізняли з-поміж інших кашалотів не стільки незвичайно великі розміри, скільки, як ми вже згадували, зморшкуватий лоб