Читати книгу - "Консуело"

легковажна, щоб засвоїти що-небудь ґрунтовно. З тієї ж причини, переоцінюючи свої сили, вона бралась із чисто німецькою холоднокровністю за виконання найсміливіших і найважчих пасажів. Анітрошки не бентежачись, вона спотворювала їх і, розраховуючи загладити свої промахи, форсувала інтонацію, заглушала акомпанементом, відновлювала порушений ритм, додаючи нові такти замість пропущених, змінюючи всім цим характер музики настільки, що Консуело, якби не мала нот перед очима, мабуть, зовсім не впізнала б речі, що виконувалась.

Тим часом граф Християн, який прекрасно розумівся на музиці, але уявляв, судячи по собі, що племінниця страшенно збентежена, час від часу повторював, аби підбадьорити її:

— Добре, Амаліє, добре! Відмінна музика, справді ж, відмінна!

Каноніса, яка мало розуміла в співі, заклопотано дивилася на Консуело, намагаючись угадати її думку з виразу очей, а барон, який не визнавав ніякої іншої музики, крім звуку мисливського рога, вважав, що дочка його співає занадто добре, щоб він міг оцінити всю принадність її співу, і довірливо чекав схвалення судді. Лише капелан був у захваті від цих рулад: ніколи до приїзду Амалії йому не доводилось їх чути, і він, блаженно посміхаючись, погойдував у такт своєю величезною головою.

Консуело відмінно зрозуміла, що сказати чисту правду значило б завдати удару всьому сімейству. Вона вирішила віч-на-віч пояснити своїй учениці, що саме їй варто забути, перш ніж почати з нею займатись, а поки обмежилася лише тим, що похвалила її голос, розпитала про заняття й схвалила вибір пройдених нею речей, змовчавши при цьому, що проходилися вони зовсім не так, як належить.

Усі розійшлися дуже задоволені цим випробуванням, жорстоким лише для Консуело. Вона відчула потребу замкнутись у своїй кімнаті й, перечитуючи ноти музичного твору, щойно перекрученого в її присутності, подумки проспівала його, щоб стерти у своєму мозку неприємне враження.

Розділ 30

Коли надвечір усі знову зібралися разом, Консуело відчула себе більш невимушено із цими людьми, з якими вже встигла трохи освоїтись, і почала відповідати менш стримано й стисло на запитання, які ті, зі свого боку, вже сміливіше задавали їй, цікавлячись її країною, її мистецтвом і її подорожами. Вона ретельно уникала говорити про себе — це було вирішено нею заздалегідь — і, розповідаючи про середовище, в якому їй доводилося жити, змовчувала про ту роль, яку сама в ньому відігравала. Марно намагалася цікава Амалія змусити її більше розповісти про себе, — Консуело не попалася на цю вудочку й нічим не видала свого інкогніто, яке вирішила зберегти будь-що-будь. Важко було сказати, чому ця таємничість так приваблювала її. Для цього було багато причин: почати з того, що вона клятвено обіцяла Порпорі всіляко ховатися й стушовуватися, щоб Андзолето, почавши її розшукувати, не міг натрапити на її слід, — зовсім зайва обережність, тому що Андзолето після кількох слабких спроб знайти її швидко облишив цей намір, цілком поглинений своїми дебютами та своїм успіхом у Венеції.

З іншого боку, прагнучи завоювати прихильність і повагу родини, що тимчасово прихистила її, сумну й самотню, Консуело прекрасно розуміла, що тут до неї краще поставляться як до звичайної музикантші, учениці Порпори й викладачки співу, ніж до примадонни, до актриси, знаменитої співачки, їй було ясно, що, якби довідалися ці прості набожні люди про її минуле, її становище серед них було б набагато сутужнішим, і цілком можливо, що, незважаючи на рекомендацію Порпори, прибуття співачки Консуело, що дебютувала з таким блиском у театрі Сан-Самуеле, могло б неабияк налякати їх. Але навіть якби не було цих двох важливих причин, Консуело однаково відчувала б потребу мовчати, не даючи нікому здогадатися про радощі та прикрощі своєї долі. У її житті так усе переплуталось — і сила, і слабкість, і слава, і любов. Вона не могла підняти ані найменшого куточка завіси, не виявивши хоча б одну з ран своєї душі; а рани ці були ще надто свіжі, надто глибокі, щоб чия-небудь людська рука могла полегшити їх. Навпаки, вона відчувала деяке полегшення саме завдяки цій стіні, зведеній нею між її болісними спогадами та спокоєм нового, діяльного життя. Ця зміна країни, середовища, імені відразу перенесла її в незнайомі умови, де вона жадала, граючи зовсім іншу роль, стати якоюсь новою істотою.

Це повне зречення всяких радощів марнославства, які втішили б іншу жінку, було порятунком для відважної душі Консуело. Відмовившись од людського співчуття й людської слави, вона сподівалася на допомогу згори. «Треба повернути хоча б частинку колишнього щастя, — говорила вона собі, — щастя, яким я довго насолоджувалась і яке полягало цілком у моїй любові до людей і в їхній любові до мене. Того дня, коли я погналася за їхнім поклонінням, я втратила їхню любов, занадто вже дорого заплативши за почесті, якими вони замінили свою колишню прихильність. Зроблюся ж знову непомітною та скромною, щоб не мати на землі ні заздрісників, ні невдячних, ні ворогів. Найменший вияв симпатії солодкий, а до вираження найбільшого захвату домішується гіркота. Бувають серця марнолюбні й сильні, котрі задовольняються похвалами й тішаться тріумфом, — моє не з таких: мені занадто дорого обійшлося це випробування. На жаль! Слава викрала в мене серце мого коханого, нехай же смиренність поверне мені хоч кількох друзів!..»

Не те мав на увазі Порпора, відсилаючи Консуело з Венеції й рятуючи її цим від небезпеки й мук любові; перш ніж випустити її на арену честолюбства, перш ніж повернути її до бур артистичного життя, він хотів тільки дати їй деякий перепочинок. Він не досить добре знав свою ученицю. Він уважав її більш жінкою, тобто більш мінливою, ніж вона була насправді. Думаючи про неї зараз, він не уявляв її собі такою спокійною, ласкавою, дбаючою про інших, якою вона вже примусила себе бути. Вона малювалася йому вся в сльозах, розтерзувана жалями. Але він чекав, що незабаром відбудеться реакція й що він знайде її вилікуваною від любові та з прагненням знову виявити свої сили, свій геній.

Те чисте, святе почуття, з яким Консуело поставилася до своєї ролі в родині Рудольштадтів, з першого ж дня мимоволі відбилося на її словах, учинках, виразі її обличчя. Хто бачив її сяючою любов'ю й щастям під гарячими променями сонця Венеції, навряд чи зміг би зрозуміти, як може вона бути такою спокійною й ласкавою серед чужих людей, у глибині дрімучих лісів, коли любов її зганьблена в минулому й не має майбутнього. Одначе доброта черпає сили там, де гордість знаходить лише розпач. У цей вечір Консуело була прекрасна якоюсь новою красою. Це було не заціпеніння сильної