Читати книгу - "Втрачений символ"

Ленґдон обернувся до дверей. То, вочевидь, був звук падіння залізного відра, яке Архітектор помістив на вершечок драбини, приставленої до тунельних дверей. «Вони прийшли за нами».

І раптом, абсолютно несподівано, з того самого напрямку знову долетів металевий гуркіт.

Потім ще раз.

І ще раз.

Безпритульний, що лежав на лавці перед Бібліотекою конгресу, протер очі і витріщився на несподіване видовище, що розгорталося просто перед ним.

Білий «вольво» щойно перестрибнув бордюр, рвонув безлюдною пішохідною доріжкою і, скреготнувши гальмами, зупинився біля підніжжя сходів до парадного входу бібліотеки. З авто вискочила темноволоса приваблива жінка, стурбовано озирнулася довкола і, помітивши чолов’ягу, крикнула:

— Маєте телефон?

«Пані, я навіть лівого черевика не маю, а телефону — і поготів».

Немов прочитавши його думку, жінка кинулася сходами до парадних дверей бібліотеки. Вибігши нагору, вона вхопилася за ручку і почала відчайдушно сіпати кожні з трьох велетенських дверей.

— Пані, бібліотека зачинена.

Але, здавалося, жінці було байдуже. Вхопивши одну з важких кільцеподібних ручок, вона відтягнула її і відпустила. Ручка гучно хряснулася об двері. А потім зробила це ще раз. Знову і знову.

«Отакої! — подумав безпритульний. — Певно, їй сильно почитати припекло».

РОЗДІЛ 56

Коли Кетрін Соломон нарешті побачила, як масивні бронзові двері бібліотеки рвучко розчинилися перед нею, то відчула, наче в її душі прорвало емоційний шлюз. І весь страх та сум’яття, які не мали виходу цього вечора, нарешті вирвалися назовні.

На порозі бібліотеки стояв Ворен Беламі, приятель і довірена особа її брата. Та найбільше була вона рада бачити чоловіка, що стояв у напівтемряві за спиною Архітектора. Її почуття було, вочевидь, взаємним. Вона шкірою відчула полегшення, з яким внутрішньо видихнув Роберт Ленґдон, і кинулася у двері — просто йому в обійми.

Поки Кетрін поверталася до тями в заспокійливих обіймах свого старого приятеля, Беламі зачинив парадні двері. Почувши, як клацнув замок, Кетрін нарешті відчула себе у безпеці. Сльози навернулися зовсім несподівано, але вона зробила над собою зусилля і стримала їх.

Ленґдон тримав її в обіймах.

— От і добре, — прошепотів він. — 3 тобою все гаразд.

«Тому, що ти мене врятував, — хотіла сказати йому Кетрін. — Він знищив мою лабораторію... всю мою роботу. Роки досліджень згоріли у вогні». Їй хотілося розповісти йому про все, але від хвилювання їй перехопило подих.

— Ми знайдемо Пітера. — Низький голос Ленґдона відбився у її грудях і трохи її заспокоїв. — Я обіцяю.

«Я знаю, хто це зробив! — хотіла закричати Кетрін. — Той самий чоловік, що вбив мою матір та мого племінника!» Та не встигла вона все пояснити, як несподіваний звук пронизав бібліотечну тишу.

З вестибюльних сходів почувся гучний тріск, наче на кахляну підлогу впав великий металевий предмет. Кетрін відчула, як м’язи Ленґдона миттєво напружилися.

Беламі підступив до них; вираз його обличчя був страшний.

— Тікаймо звідси. Негайно.

Архітектор і Ленґдон поспішили через великий хол до знаменитого читального залу бібліотеки, а ошелешена Кетрін поквапилася за ними. Читальний зал увесь сяяв вогнями. Беламі швидко замкнув за ними двоє дверей, спочатку зовнішні, а потім — внутрішні.

Кетрін, як у тумані, рушила за Беламі, який повів їх обох до центру кімнати. Всі троє підійшли до читального столика, де під світлом лампи стояла шкіряна сумка. Біля сумки лежав маленький кубічний пакунок; Беламі взяв його і поклав у сумку поруч із...

Кетрін аж заціпеніла. «...Поруч із пірамідою?!»

Вона ніколи не бачила цю гравіровану кам’яну піраміду, але відчула, як її тіло аж сіпнулося — вона наче впізнала її. Якимось чином інтуїція підказала їй істину. Кетрін Соломон щойно зіштовхнулася лицем до лиця з предметом, який непоправно спотворив її життя. «Це та сама піраміда».

Беламі застебнув сумку і подав її Ленґдону.

— Завжди тримайте її при собі.

Раптом зовнішні двері залу струснув потужний вибух. Почувся дзенькіт скляних друзок.

— Сюди! — скрикнув переляканий Беламі і підштовхнув їх до центрального абонементного стола — вісім полиць на масивній восьмикутній шафі. Він завів їх за полиці і показав на отвір у шафі. — Залізайте сюди!

— Сюди? — остовпіло спитав Ленґдон. — Тут вони нас точно знайдуть!

— Довіртесь мені, — відповів Беламі. — Це не те, що ви думаєте.

РОЗДІЛ 57

Малах на повній швидкості погнав свій лімузин на північ, до району Калорама-Гайтс. Вибух у лабораторії Кетрін вийшов навіть сильнішим, ніж він сподівався, але йому вдалося вибратися неушкодженим. Хаос, що зчинився після вибуху, був йому на руку і дозволив безперешкодно утекти, проскочивши у лімузині на повній швидкості повз приголомшеного охоронця, який щось горлав у телефон.

«Треба негайно забратися з дороги, — майнула йому думка. — Навіть якщо Кетрін ще не попередила поліцію, вибух неодмінно приверне увагу правоохоронців. А чоловіка з голими грудьми у лімузині просто неможливо буде не помітити».

Після довгих років ретельної підготовки, Малахові аж не вірилося, що сьогодні — вирішальна ніч. До цього моменту його подорож була важкою й довгою.

«Те, що багато років тому почалося з поневірянь, цієї ночі закінчиться тріумфом».

Тієї ночі, коли все це почалося, його звали не Малах. Тієї ночі, коли все це почалося, його ніяк не звали взагалі. Він був в’язень номер тридцять сім. Як і більшість в’язнів у жахливій тюрмі Соганлик біля Стамбула, в’язень номер тридцять сім потрапив до неї через наркотики.

Він лежав на своєму ліжку в холодній та темній бетонній камері і думав, скільки ж часу йому ще доведеться провести за ґратами. Його новий співкамерник, з яким він познайомився добу тому, спав на горішньому ліжку. Начальник в’язниці, товстун-алкоголік, який ненавидів свою роботу і свою ненависть зривав на в’язнях, щойно вимкнув на ніч все освітлення.

Була майже десята ночі, коли в’язень номер тридцять сім почув розмову, що долітала крізь вентиляційний люк. Перший голос він упізнав чітко й безпомилково — то був пронизливий і нахабний тон начальника в’язниці, якому аж ніяк не сподобалося, що його розбудив уночі відвідувач.

— Так-так, розумію, ви приїхали здалеку, — казав начальник, — але в перший місяць року відвідувачів не має бути. Це державна інструкція. Без будь-яких винятків.

Голос, що відповів йому, був тихий та ввічливий, сповнений болю.

— Мій син у безпеці?

— Ваш син — наркоман.

— З ним добре поводяться?

— Достатньо добре, — відповів начальник. — Це вам не готель.

Запала напружена тиша.

— Наскільки ви розумієте, держдепартамент Сполучених