Читати книгу - "Знак Саваофа"

у Соснiвцi, тягнув за собою, щоправда, з Мурзоном, Наумичем та Прокоповичем, будiвельного вагончика, на який у нього вже бiльше десяти рокiв був папiр i згода мiсцевої влади. Все якось ставало на свої, звичнi для соснiвцiв, мiсця, їхнi погляди звиклися з недобудованою капличкою, як звиклися з монастирем, озерами, пустирищами, де один за одним грибами пiднiмалися бiлi панельнi будинки; деякi озера висохли, в iнших риба передохла, а вiтри змiнилися на падлючi протяги; i народу все прибавлялося, розмиваючи знайомi обличчя друзiв та далеких родичiв; трактори розрiвнювали старi цвинтарi, й дощi вимивали вибiлiлi кiстки, трухлявi труни; на бiлих пiщаних латках, нагрiтих сонцем, спали бездомнi пси, тонко повискуючи увi снi.

Так, гнаний цiєю повсякчасною тугою, пiзньої осенi до Лаврентiя серед ночi завiтав Андрюха Лямур з похилими плечима, вихудлий, з вiдсутнiм поглядом, безкровними губами. Вiн зупинився на порозi, але не заходив, хоча йому нiчого не заважало виламати дверi. Вiн тричi постукав, вiдiйшов на кiлька крокiв, став, засунувши у кишенi вельветових штанiв руки. Лаврентiй глянув на нього з ночi, лише сказав:

— Проходь. Чого став як вкопаний?

Лямур хмикнув якось незадоволено, але повагом пiднявся по схiдцях. Вiн витягнув пляшку, сiв на лежанку, мовчки пошукав чогось закусити, але так нiчого i не знайшов, вiдкрутив голiвку пляшцi, простягнув Лаврентiю, той подякував, прийняв пляшку з рук i поставив пару гранованих стаканiв, кiлька цибулин, окраєць хлiба, шматок сала.

— Маю надiю, що вiд такого ти не вiдмовишся!

Вiн сидiв непорушно, мов у темну воду, втупився каламутним поглядом у пiдлогу. Наливав, випивав, знову тягнув, мов гуму, мовчанку; наче очiкуючи, що цiєї хвилини враз усе проясниться, але горiлка вганяла його у ще бiльше отупiння, що межувало з вiдчаєм.

— Ти так i будеш сидiти? — запитав його Лаврентiй.

— Скажи, Лаврентiю, а справдi щось там є?.. — Його довгий, весь у рубцях палець ткнув у небо.

— Обов’язково.

— Одним словом, одмахав… Та-а-ак… а менi нiчого не iснує. Є лише страх. Страх, який примушує людину випорожнятися, будь то думки, будь то жратва. Страх жене її по життю, доки не загонить у могилу, але перед кiнцем виверне тебе навиворiт, покаже своє беззубе обличчя i прокукурiкає: все, що ти вибудовував, не варте i мiдяка. Чому одним таланить по життю, вiн, сука, навiть не нагнеться цеглину з дороги прийняти, бо за нього прибiжать i приберуть, а ти, як остання проблядь, валандаєш по ньому, викручуєшся, а потiм — йому слава, та ще й яка! Слава на вiки, а придивишся: жив, як скотина, як останнє чмо, а пам’ятник вибудував — герой нацiї. Необхiдно потрапити в те необхiдне мiсце, коли тебе, як божество, пiдхоплять на руки i понесуть над головами натовпу. Чи не так, Лаврушо?

— Страх примушує людину задуматися над тими словами, якi її до цього привели. Вiн змушує глянути на свої помилки i не робити бiльше того, чого не варто робити…

— Але ж люди всi навпаки… Навпаки. Смерть для них, тiльки смерть є тим мiрилом, що може вiдiбрати добро, полишити кохання, щастя, якщо таке iснує…

— Для чого воно тобi? Все це для чого? Якщо ти прийшов вилити душу, то я можу тiльки допомогти в одному, сказати, щоб ти навернувся до Бога, не був башибузуком, не вбивав людей. Але навряд чи ти мене послухаєш. Ти прийшов отримати на все готову вiдповiдь, а її немає. Ти сам повинен її знайти. З готовими вiдповiдями не народжуються, їх шукають. Людина не шукає смертi, вона сама приходить, бо все в руках Господа Бога. Готова вiдповiдь звучить пiсно, нудно, але вона правдива, якщо там є частина того, що не суперечить Божим заповiтам.

— Тодi покажи менi, хто, окрiм тебе, живе цими заповiтами? Людина — це свиня, i ти зi мною згодишся. Найсуперечливiша свиня, яка може бути. Хiба я мало давав на храми чи не ходив до церкви, доки не побачив, що, окрiм злиднiв, розпуки, нiчого в тому здравого немає. I як тiльки-но я вибрав той шлях, що веде до грошей, у мене з’явилося все…

— Окрiм спокою i вiри, — перебив його Лаврентiй, i Лямур знову надовго замовк, муляючи, як воду, горiлку.

— Людина живе каяттям, — сказав знову Лаврентiй. — На те вона i людина, щоб помилятися. Людина ще живе iспитом. Посилається вiн людинi, як вона випробування пройде, так воно i буде.

— Аби ж то… Надто легко ти говориш, майже як нашi попи, в яких рила позапливали вiд смальцю i вони навiть з-за жиру не те щоби себе не бачать, а навiть пастви.

— Ти на попiв не дивися. Ти дивися у Святе Письмо, яке ти колись брав, сучий сину, до рук i закинув. То з тебе вийметься i вiзьметься побiльше, нiж з нерадивого пастиря. Провидiння-бо слiпо рiже, по закону, а закон над усiма, але хто тiльки дотримується букви, а не дiла, той теж гибельний чоловiк.

— Бля, тебе, старий, страшно слухати. Менi-то страшно?! Хто б сказав, то не повiрив би, а от слухаю тебе, i дме, як вiд могили.

— Кому як. Що я тобi ще можу сказати? Що в тебе гординя бiльша, нiж любов до Бога? I чи є вона? Думаю, що є. Бо не прийшов би сюди, не допомагав менi з якоїсь невiдомої причини…

— Ну, ти менi врятував життя. Але мене це так давило… Ну, не знаю що. Хотiлося тебе вбити, i гайки тут. Може, не вбити, але позбавитися тiєї колючки…

— Буває. В руках себе треба тримати. То собака, де захотiла — там посцяла, а ти чоловiк, вища iстота, тому повинен тримати все пiд контролем розуму, а то… — Лаврентiй махнув рукою.

— А як же бути з усiм тим, що дiється: однi живуть так, iншi так…

— Не марнуй час. У кожного своє. У кожного свiй шлях, i життя чуже не прожити, хоча так, як живуть люди, вони мало вирiзняються один вiд одного. У