Читати книгу - "Знак Саваофа"

— Так менi що, в попи податися?

— Отож я тобi вiд самого початку сказав, що наша розмова з тобою — це переливання з пустого в порожнє. Людинi дано розум i безсмертну душу, i вона повинна сама давати всьому цьому раду. Одне я можу тобi порадити: обернутися до Бога, почати життя спочатку, якщо можна так сказати, бо минулого не витреш, але спокуту пронеси до кiнця, щоб стати перед Творцем i знати, що5 вiдповiсти на Його запитання. Бiльше нiчого менi тобi особливого сказати.

— Що ти затарабанив: нiчого сказати, нiчого сказати. Я молодий, я хочу жити, щасливо жити, як у кiно, як повинно бути…

— Звiдки ти знаєш, як повинно бути. Якийсь дурень вигадав, що так має бути, i мiльйони iдiотiв пiдхопили цю дурiсть, бо надто смачненька казочка. Людина — це вiчна маєта. Вона колишеться, наче той маятник: вiд вiри до невiри, доки хтось цей маятник не зупинить.

— Мудро тягнеш, а що, за мене помирати пiдеш?

— Треба було б — пiшов би. Але кожному Господь вiдламав шматок життя. Тягни його по цiй землi, як борону, а ти хотiв зайцем прострибати.

— Пострибав би ти на моєму мiсцi. Глянув би тодi на тебе.

— У тебе геть закаламутнiли мiзки, Андрiю.

— Найлегше сказати, що з головою в тебе не зовсiм гаразд…

Лаврентiй надпив трохи зi свого стакана, глянув якось лукаво.

— Не я до тебе прийшов, а ти сюди. Що ти хочеш вiд злидня?

— Чесно, то я ловлю себе на думцi, що менi все частiше i частiше хотiлося б бути на твоєму мiсцi…

— Кожен вiльний вибирати собi волю, кожен вiльний дати раду своїй волi. Зупинитися нiколи не пiзно…

— А якщо… Бог вiдвернувся вiд мене?..

— То ти вiд нього вiдвернувся, а не Вiн вiд тебе.

Лямур зафуркав, замотав головою; потiм звiвся, засунув руки в кишенi, заскреготiв зубами.

— Блядь, життя проходить, а я не знаю, як його зупинити. Воно тече повз мою волю, розумiєш? I всi твої балачки для сопливих гiмназистiв, а не для справжнiх чоловiкiв.

— Ти себе вважаєш справжнiм чоловiком?

— А ти думав…

— Ти гiрше баби, Андрiю, коли вибрав замiсть життя вiчну яму.

— Яку яму?

— Хiба не в нiй ти зараз знаходишся?

— Це тiльки зупинка на шляху. Не бiльше.

— Отак ви всi приходите, плюєте, а потiм знову приходите i просите.

— Хiба я в тебе щось випрошую?

— Не в мене, а в Бога.

— Не смiти словами. Я певен, що вiд цього свiту Богу не бiльше користi, нiж менi вiд моєї болячки.

— Знову ти лiзеш не по тiй драбинi. Ти перескакуєш з одного на iнше. Щоб так мислити, треба спочатку повiрити, пройти спокуту, а потiм говорити про кориснiсть цього свiту. Не для радощiв ми в нього прийшли.

— А як же спокiй?

— Спокiй приходить з вiрою. Ну, прощай, — Лаврентiй розчинив дверi.

Саме почуття чогось недовершеного кинуло Андрюху Лямура шастати на зеленому, як папуга, джиповi широкими, без початку i кiнця вулицями; на якомусь з поворотiв, де свiтло розповзалося вiхтюватими паростками, вiн вдихнув на повнi груди, — пiзнiше вiн буде згадувати, що ця дурна думка, яка повела його в соснiвськi степи, прийшла саме тодi, — i вiдчув, що подих, жаданий ковток повiтря застряг у легенях; вiн зупинив джип, вiдiгнавши його до вибiлених бордюрiв, завалившись грудьми на кермо, заковтав швидко, раз по разу, ротом повiтря. Судомно ковтаючи повiтря, вiн думав, натужно, наче це найголовнiше, навiть бiльше, нiж основне, так глибоко входячи в монотоннiсть серпневого дня, вiн думав, дряпаючи по своїй свiдомостi чорними кiгтиками, ледь вловимими образами, як дiстатися до бардачка, де лежав кокаїн, i дивувався, хапаючи ротом, що до бардачка рукою подати, кiлька нещасних сантиметрiв, але ця вiдстань майже неподоланна, як i та, в яку вирушив з дому, багато рокiв тому, у той чи цей свiт: тiнi вiд куценьких дерев змiями бiгали асфальтом. Нарештi його рука шарпонула кришку, вiн витягнув пакет, розiдрав зубами, забив нiздрi кокаїном: задихав уривчасто, швидко, сьорбаючи повiтря, як воду п’ючи. З однiєї нiздрi потекла рожева кров. Андрiй подивився на пальцi, дивуючись рожевому кольору, усмiхнувся кволо: вiн найбiльше потребував жалостi, так, найбiльше, але ранiше до нього це не доходило, воно було зовсiм iнакшим, гiрше не придумаєш, але iнакше. Це iнакше вилазило зараз якимось кипучим гадом, кокаїн тiльки пiдсилював це вiдчуття, що заповзало слизько в нього. Вiн розвернув джип i погнав у протилежному напрямку, прямо на кипуче сонце, що видавалося ртутним, — кров, рожева кров ще крапала на гумовий килимок пiд ногами.

Лямур проминув своє старе помешкання, дивуючись, що в нього це викликало бурю тоскних, змiшаних з радiстю почуттiв; вискочив на дамбу, пiймавши тремтливе плесо Лагуни, хмари, наче вихлопи диму, на низенькому небi. Якось зовсiм несподiвано прийшов страх, i вiн зупинив джип бiля самого озера, жадiбно ковтаючи вологе прогниле повiтря: чайки з криками рiзали крилами воду. Все якось тягучо переливалося, котилося кудись одним потоком, уперто та лiниво, здавалося, можна було порахувати кожен порух, шурхотiння листя, трави, осоки. Там далi знову пустирище, жодного будинку, шапки дерев, самотнi, викрученi, як руки паралiтикiв. Вiн спитав себе, що його сюди притягло. Вiдчай? Холод вiдчуження. Голова зараз у нього працювала ясно, як нiколи. Свiдомiсть стояла чисто, як у колодязi, найглибшому колодязi. Туди не долiтали анi крики сумлiння, анi балаканина, затiяна вночi. Свiдомiсть лежала студеною масою, i нiчого до неї не доторкалося, навiть Iлона, навiть думка про Бога, яку вiн, попри все, оберiгав, часом соромлячись думати про саму думку, про те, що його розумування можуть торкнутися Бога; вiн соромився, як дитина, яка не має права мислити разом