Читати книгу - "Антирадянські історії"

У суто православних країнах Євросоюзу кількість церков виглядає інакше, ніж розповідає пропаганда. У Болгарії 2600 парафій, близько 1500 священиків, 120 монастирів. У Румунії — 11 000 осіб духівництва, 13 000 парафій, монастирів, скитів, 531 чернеча громада. У Греції налічується 81 митрополія, 105 єпископів, 8857 священиків, близько 8000 парафій, 598 монастирів і скитів (чоловічих — 232, жіночих — 294, скитів — 72), 4087 чернечих, 24 726 непарафіяльних церков — цвинтарних, тюремних та інших. Оскільки РПЦ тривалий час була частиною ідеологічного апарату КДБ і ЦК КПРС, то навчилася брехати так само, як комуністи.

Інший бік цієї брехні — «єдиновірство», під яким я все ж розумію віру в Христа. Але якщо в резиденції патріарха РПЦ вважають, що «єдиновірство» обмежене тільки православ’ям, то зовсім не зрозуміло, що відбувається у відносинах із Грузією. Історично церкви створювалися в різний час і різними проповідниками: Київська Русь хрещена за візантійським обрядом у X столітті, Грузія прийняла хрещення у IV столітті, православ’я проповідували святі отці з Каппадокії. Різна історія, різні витоки, різний «вік», але РПЦ була імперською церквою, а Грузинська православна церква (ГПЦ) позбавлена автокефалії у 1811 році імператорським указом і з мовчазної згоди Святійшого Синоду. В 1801 році Російська імперія окупувала Грузію, а 21 червня 1811 року Синод РПЦ просто зняв Католікоса-Патріарха Антонія II з посади, як потім робили вже комуністи. Автокефалію Грузинська церква прийняла від православної церкви Антіохійської ще в 467 році, тобто вона старша за Російську на шість століть. Проте вік, виявляється, ні до чого, коли церква втягнута в політику. Автокефалія ГПЦ була відновлена тільки в 1917 році, а в 1921 році, після другої окупації, вже радянською Росією, знову була втрачена.

Якщо ви захочете зазирнути в інтернеті на сайти РПЦ або неофіційні сайти діячів РПЦ, то навряд чи знайдете історію про те, як після позбавлення ГПЦ автокефалії була практично заборонена в обрядах грузинська мова, що її один із чиновників імперської адміністрації назвав «собачою мовою». У багатьох грузинських храмах, що належать до VI–XIII століть, були затерті фрески і над ними написані нові — згідно з канонами РПЦ. Приблизно так, як зараз відбувається з грузинськими храмами в Абхазії, за мовчазної згоди Московського патріархату. Так само, як це відбувається на окупованих російською армією територіях Криму, частині Донецької та Луганської областей.

РПЦ давно перетворилася на партію. За радянських часів вона була частиною ідеології комуністів, разом із КДБ ретельно стежила за парафіянами і священиками, погоджуючи призначення ієрархів у ЦК КПРС. Тепер виконує ті самі функції при Кремлі. Вірні, які виконують церковні обряди, дотримують посту, читають Євангеліє та відвідують церкву хоча б у неділю, в Росії, як і раніше, складають лише незначний відсоток населення. Але, згідно з опитуваннями, всі — «православні». Як ще 30–40 років тому — «Лєніна не читав, але підтримую». До «православної партії» почали примазуватися випадкові люди — корупціонери й бандити, чиновники й чекісти, яким, якщо прочитати заповіді, не те що бути «православним» — до храмів за гріхи підходити не можна. Однак — приходять, отримують відпущення, після якого йдуть далі грішити.

Усі задоволені. РПЦ — кількістю «вірних», Кремль — співпрацею із РПЦ. Батюшки благословляють зброю для вбивства людей. Священики на полігонах стріляють з автоматів і гранатометів. «Віруючі» бойовики «ЛНР» і «ДНР» заходять до храму зі зброєю. Самодіяльні художники малюють ікони з портретами Сталіна і Путіна, не канонізованих церквою. Інколи РПЦ робить заяви, що їх розцінюють як політичні, хоча і зі згадуванням християнських чеснот.

Важко уявити країну, в якій на головній площі лежить мумія диявола, з волі якого вбивали священиків і руйнували храми. Але ця країна існує — Росія, в якій є РПЦ. У країні посилюється фашизм, у якому переплітаються націоналізм, комунізм і те, що вони називають «православієм». Фашисти йдуть у церкву, де чують проповіді про любов до ближнього свого, потім виходять на вулицю та вбивають «ближнього свого».

Радянсько-російська релігійна міфологія — це жахливе переплетення неосвіченості й бездуховності, потрібне владі, щоб контролювати людей, які не знають ні марксизму-лєнінізму, ні Біблії, ні, тим паче, основ ринкової економіки і демократії. Пострадянські люди досі переконані, що християнство чимось близьке до тієї диктатури радянсько-комуністичного штибу, в якій вони жили останні майже сто років. У Росії вигадали своє «православіє», своє «християнство», і пропаганда постійно переконує населення в тому, що християни-французи або християни-італійці — не справжні. Маніпуляція православ’ям має старі традиції, починаючи від Пєтра I, який створив державну церкву, зробивши себе її очільником. Гульвіса і багатоженець почав уособлювати російське православ’я. Маніпулювання продовжилося і в СРСР. У фільмі Сєрґєя Ейзенштейна «Александр Невский» прозвучала фраза, яку досі більшість сприймає як цитату переможця міфічного бою на Чудському озері: «Хто до нас із мечем прийде, той від меча і загине». Не міг же радянський кінематограф у 1930-х роках цитувати Євангеліє від Матвія: «Тоді сказав йому Ісус: поверни меча твого на його місце; бо всі, що взяли меча, від меча загинуть». Сценарист Пьотр Павлєнко, поцупивши цитату з Євангелія, додав пропагандистське речення: «На том стояла і стоіт русская земля!» У Євангелії цієї фрази точно не було.

Маніпулювання релігією не має жодного стосунку до віри. Люди так часто плутають стояння в церкві з вірою, що офіційна кількість «православних» у Росії — 73 відсотки — викликає здивування. Це ті самі 73 відсотки, які ще недавно були комуністами, комсомольцями і піонерами. Релігія перетворилася на партію, а вірою почали маніпулювати: ну не може істинний вірянин потурати Путіну у вбивстві єдиновірців, дозволяти йому під надуманими приводами захоплювати частину «єдиновірної» Грузії та України. Маніпулювання і безсоромна пропаганда насильства вбивають релігію.

На Нікітському бульварі в Москві біля будівлі Будинку журналістів стоїть пам’ятник військовому кореспондентові. У гімнастерці й галіфе, армійських чоботях, плащ-наметі й пілотці, з планшетом на боці, сидить на бронзовому пеньку людина, щось пише в блокноті, вдивляючись у далечінь, оповиту димом пожеж і спалахів вибухів. Людина на диво схожа на Константіна Сімонова, який написав рядки: