Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

У кожної справи, пристрасті, або й у річки є повний цикл, подібний до людського життя. Перший номер моєї газети сповнив мою душу променями світанку, прикрасив весняною зеленню, пробудив у мені жвавість юності. Через шість місяців пробила година старості, а від того — через два тижні — і смерті, котра була непомітною, як смерть дони Пласіди. У той день, коли моя газета сконала, я зітхнув, як людина, що повернулася з довгої дороги. Таким чином, якщо я скажу, що людське життя живить собою інші життя, більш або менш ефемерні, так само як тіло людини живить паразитів, то гадаю, що не сказав нічого геть безглуздого. Але щоб не ризикувати таким порівнянням, хоч і слушним, та не досить красномовним, краще все ж звернусь до образів з астрономії: людина рухається по орбіті навколо таємниці життя, водночас у двох площинах: обертаючись навколо осі життя власного; . Таким чином у неї є своя довжина днів така сама як у Юпітера, і з таких днів складається довший рік.

Саме у той момент, коли я закінчував оберт навколо своє осі, Лобу Невес завершував свій поступальний рух Лобу Невес. Він помер на порозі входження до уряду. Кілька тижнів тому з’явились чутки про те, що він стане міністром. Такі розмови викликали у мене роздратування і заздрощі, тож цілком вірогідно, що звістка про смерть могла заспокоїти мене, принести полегшення та одну чи кілька хвилин задоволення. Велике задоволення, і це правда. Я присягаюсь віками, що то чиста правда.

Я пішов на похорон. У танаторії[78] я зустрів Віржилію, яка стояла біля катафалка і ридала. Коли вона підняла голову, я пересвідчився, що вона справді ридала. Коли виносили труну, вона у розпачі хапалася за неї, геть вбита горем. Довелося її відтягувати і відвести всередину. Я вам кажу, що сльози її були справжніми. Я пішов на цвинтар і, якщо сказати відверто, у мене не було бажання щось говорити, у мене в горлі застряг клубок, а може, то було сумління. На цвинтарі, коли я кинув жменю землі на труну в у глибині могили, мене пройняв дрож, і він був справді неприємним. День був хмарним, небо було темно-сіре, як свинець, цвинтар, чорний одяг...

Я пішов, віддаляючись від гурту людей, роблячи вигляд, що читаю епітафії на надгробках. До речі, я таки люблю читати епітафії. У культурному середовищі вони є вираженням таємного благочестивого егоїзму, котрий спонукає людину вирвати у смерті принаймні клаптик тіні, яку вона лишила в житті. Від того, напевне, і той безутішний сум тих, котрі знають, що їхні чиї мерці перебувають у спільній долині. Їм видається, що безіменний прах лишиться так само і після них.

Усі уже пішли, тільки мене чекала моя карета. Я розкурив люльку і пішов з цвинтаря. У мене перед очима все ще стояла церемонія поховання, я все ще чув ридання Віржилії. Ридання було як таємничий і непевний звук якоїсь таємниці. Віржилія зраджувала чоловіка цілком щиро, так само як вона сьогодні його невдавано оплакувала. Ось така складна комбінація, яку я не міг розібрати до кінця своєї дороги додому. Вдома ж, коли вийшов з екіпажа, я припустив, що таке цілком можливе і навіть досить легко. Добра природа! Скорбота — це як монета Веспасіана, вона нічим не вказує, звідки вона прийшла, чи мова йде про щось погане, чи про добре. З точки зору моралі, суспільна мораль засудить, напевне, мою спільницю, та тобі це все абсолютно байдуже, коли ти побачиш сльози в слушний момент. Благословенна, тричі благословенна Природа!

Я починаю говорити занадто патетично, а тому йду спати. Я спав, мені наснилося, що я набоб, і встав я з думкою про те, як воно бути набобом... Іноді мені подобалось порівнювати в уяві наші відмінності: місцевості, устрою та вірувань. Нещодавно я міркував про гіпотезу соціальної, політичної чи релігійної революції, котра могла б зробити з архієпископа Кентерберійського[80] простого збирача податків Петрополіса[81], або ж довго гадав, чи збирач податків переможе в душі архієпископа, чи архієпископ відкине можливість стати збирачем податків, чи частина архієпископа все ще житиме в душі збирача податків тощо. Питання, на перший погляд, нерозв’язні, проте насправді цілком вправно вирішуються, якщо взяти до уваги, що в одному архієпископі може бути їх двоє один з папською буллою, а іншого урядовим указом[82]... Одне слово, сказано, що — я стану набобом.

— Це просто жарт, — сказав я Кінкасу Борбі, котрий подивився на мене з підозрою і водночас з виразом жалю, а потім додав мені з болем, що я, напевне, божевільний. Я спочатку засміявся, проте благородне переконання Кінкаса Борби пробудило в мені страх. Єдиним застереженням словам Кінкаса Борби, про те, що я не божевільний, було те, що я себе таким не відчував, та оскільки всі божевільні зазвичай не можуть правильно дати собі оцінку, моє застереження не мало для того підстав. Ось подивіться, чи є якісь підстави для такої думки серед людей, що філософи — люди далекі від житейських речей. Адже наступного дня Кінкас Борба прислав до мене психіатра. Я його знав, і мене це приголомшило. Проте він поводив себе вкрай делікатно і професійно, а попрощався зі мною в гарному гуморі, так що я навіть наважився запитати його, чи справді він вважає мене божевільним.

— Ні, — сказав він мені, усміхаючись. —