Читати книгу - "Шалені шахи"

— Та про що тут думати! — обурився Наливайко. — Воювати зі шляхтою стану, всією силою на них надавлю, поки не визнають всіх моїх... тобто всіх наших козацьких вимог!

— З усією шляхтою воювати станеш?!

— Ну так! З кожним шляхтичем, який мені противитися надумає.

— А силоньки у тебе вистачить?

Пан вільний отаман хотів щось відповісти, але князь попередив його намір новим підступним запитанням:

— А скажи–но, будь люб'язний, якщо король проти тебе війська Польської Корони виставить — тоді як бути?!

— Ну, це навряд чи. Коронний гетьман табору Станіслав Жолкевський проти Криштофа Косинського йти відмовився, великий коронний гетьман Ян Замойський теж не пішов. А проти мене чого ж підуть?..

— А того, що тоді державного інтересу не було, а тепер є.

— Як це, ваша світлосте?!

— А отак, Северине! Головна твоя мета у тім і полягає, щоб татарських нехристів втихомирити, вірно я говорю?

— Вірно.

— Ну, от бачиш! Ти ополчився проти татар — вони турецькому султанові скаржаться. А султан відразу ж цікавиться у Його Королівської Величності Сигізмунда ІІІ Вази, чи хочеться йому вкупі з усією Річчю Посполитою відчути на собі жахливий гнів Великої Османської імперії... Нема чого й до ворожки ходити, щоб угадати, як поведеться наш король Сигізмунд: негайно ж пообіцяє султанові вічний непорушний мир. І відразу візьметься усіма силами втихомирювати нахабу, що насмілився перешкодити татарам грабувати землі русинських князьків–схизматів. Тебе, Северине, разом з козаками твоїми втихомирювати стануть! А для такої шляхетної справи не шкода задіяти навіть війська Польської Корони. Зрозумів тепер, що далі станеться?

— Зрозумів, ваша милосте, як тут не зрозуміти...

У світлиці запанувала гнітюча тиша, тільки дрова у величезному каміні потріскували.

— Але ваша милосте, на відміну від іншої шляхти, ви завжди даєте й даватимете мені грошей, як обіцяли? — непевно спитав Наливайко.

— Про мене не йдеться: для колишнього мого сотника, який вірою і правдою служив магнатам Острозьким стільки років, грошей не пошкодую. Ніколи! Я тобі це обіцяв і слова свого дотримаю.

— Дякую, ваша милосте!

— Нема за що, Северине, нема за що дякувати, — і підібгавши губи, Костянтин Василь додав стримано: — Втім, твого становища це анітрохи не змінює. Адже на відміну від мене, інші шляхтичі платити тобі не збираються.

Знов запанувала мовчанка, яку цього разу порушив Дем'ян:

— Однак, якщо все складається саме так, а не інакше, то боротися з татарськими нехристями взагалі безглуздо! Залишається терпіти їхні руйнівні набіги, після яких родюча земля наша перетворюється на суцільне згарище, а замість селищ залишаються самі лише знелюднілі руїни.

— Так, Дем'яне, твоя правда! Якщо в Речі Посполитій усе залишиться, як раніше, тоді боротися і справді безглуздо.

Говорячи це, Костянтин Василь швидко переводив погляд з одного брата на іншого: перевіряв реакцію обох. Із задоволенням зазначив, що Северин пропустив повз вуха натяк на можливі зміни порядків у Речі Посполитій, тоді як Дем'ян ледь помітно смикнув бровами і про щось глибоко замислився. От і добре!..

— Але ваша милосте, я ж зовсім не від короля, а від православних шляхтичів, від наших одновірців хочу домогтися одного — справедливості! Вони заможні й сильні, нехай же захистять від бусурманського рабства простих людей! Я ж тільки це й намагаюся шляхтичам довести... нагадати...

— Ти, Северине, не переконуєш шляхту, а воюєш із нею.

— Якщо треба довести правду силою зброї — отже, хай буде так! От навіть полковник Косинський сказав мені якось, що безглуздою боротьба за правду не стане ніколи, у жодному разі. Я говорив з паном полковником у той день, коли він присягнув на вірність вашій княжій милості...

— Северине, облиш! — опам'ятався Дем'ян. — Я ж передавав тобі прохання нашого князя: не згадувати навіть самого імені Криштофа Косинського під час перебування в Острополі.

Однак Костянтин Василь перервав його:

— Нічого, Дем'яне, нічого, нехай говорить. Зараз тут немає сторонніх вух, тільки ми втрьох. Тому нехай продовжує.

— Отож я й кажу, що в той фатальний для Косинського день я сказав йому, що якщо його боротьба за правду програна, то боротися за правду безглуздо. Однак на це пан полковник переконано заперечив: мовляв, ніколи боротьба за правду не може бути безглуздою! Й чим більше часу відтоді минає, тим сильніше я переконуюся у правоті пана полковника.

Тут Наливайко трохи помовчав, перш ніж закінчити:

— Так, Косинський безумовно був правим.

— Ти досить доречно згадав слова цієї людини, Северине, за що я тобі вкрай вдячний, — прихильно кивнув Костянтин Василь.

— Невже ваша княжа світлість добре думає про людину, що повстала проти князівської влади?!

Жоден м'яз на обличчі князя Острозького не сіпнувся, коли він відповідав:

— Єдина й найголовніша помилка Криштофа Косинського полягала в тому, що він надумав мірятися силоньками зі мною й з моїми синами. А йому треба було не оголошувати війну нам, наймогутнішим магнатам Речі Посполитої, а домовитися про все мирно, полюбовно.

— Але ж!..

— Пан Косинський, бачте, не побажав домовлятися, він судитися захотів. Ну що ж... побажав судитися — от і програв! Інакше й бути не могло. Хоча його справу цілком можна було залагодити мирно. Приміром, поставив би я Косинського керувати Рокитнянським маєтком — чим погано?! Мав би полковник на старості твердий дохід, доживав би