Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Домна Петрівна закам'яніло слухала сина,
— Звичайно, не помилують власті, якщо дізнаються, що я з'явився.
— Якщо дізнаються?.. — перепитала Домна Петрівна. — А хіба ти хочеш переховуватися?
Дорофій відповів не одразу. Трохи помовчавши, сказав:
— Піду з повинною. Тільки не сьогодні, не завтра. — Він схопив холодну, чужу руку матері, притулив до свого обличчя. — Мамо, пробачте! Не за вільне життя чіпляюсь. До вас прагнув. Надивлюся на вас, на Мавру, на синів, одведу душу і потім… А поки що ніхто й нічого не повинен знати… На острові е прикордонники?
Мати незряче дивилася на сина і думала своє.
— Я питаю, на острові є прикордонники?
— Ти один?
— Що?
— Я питаю, ти один повернувся звідти?
— Один. А що?
— Отже, з повинною?..
— Так. Указ є про помилування таких, як я, що покаялись.
— У чому каятися будеш?
— Кордон перейшов, закон порушив.
— І все?
— Розумію!.. Не віриш? Що ж, діло твоє, спроваджуй рідного сина на той світ.
— Що ти! — злякалася Домна Петрівна. Руки знову стали сильними, потеплішали, з обличчя зійшла блідість. Обняла Дорофія, пригорнулася до нього. — Вірю! Якщо вже тобі не вірити, то краще не жити. Чого ж ми тут стоїмо? — сполошилася Домна Петрівна. — Ходімо до хати.
Він переступив поріг і завмер. Став, сперся плечем на одвірок, і з подивом оглянув кімнату. Та сама хата, а всередині…
— Проходь, роздягайся. — Мати взяла його за руку, потягла, посадовила на диван… — Ну, ось ти і вдома, синку!
Тепло, а у Дорофія все ще зуб на зуб не попадає. Мати поставила на стіл графин з горілкою, склянку, тарілку з яблуками.
— Змерз ти, як цуцик. Грійся!
Він налив повну склянку і випив.
— Запасливі, хоч і без чоловіків живете. Хто це з вас гірку п'є? Ти? Мавра?
— Гостей пригощаємо.
— А часто вони у вас бувають?
— Бувають.
Горілка зігріла Дорофія, повернула йому втрачену впевненість і сміливість. Він хрустів яблуком і весь час оглядався.
Не змінилася простора, з вікнами на Дунай, світлиця: ті самі дубові сволоки під стелею, і ті ж медово-жовтуваті дерев'яні стіни. І все-таки не та хата, в якій виріс Дорофій. Багато змінилося. Вивітрився чоловічий дух, дух рибальських сітей, болотяних чобіт, вимащених риб'ячим жиром. І мисливським порохом не пахне. Тільки яблуками. Яблука скрізь: на підлозі, на підвіконнях, у корзинах, під ліжком і навіть на шафі. Червонобокі. Наче дівочий рум'янець. Темно-червоні. Рожеві. Великі, як богатирський кулак.
Та не тільки це здивувало Дорофія. Сяє полірована шафа з дзеркальними дверцятами, тумбочка, радіоприймач, м'який диван. Круглий стіл накритий квітчастою скатертиною, кругом нього стільці. В сусідній напівсвітлій кімнаті, так званій боковушці, Дорофій побачив дороге ліжко, гору білосніжних подушок, шовкову ковдру, великий килим і скляну шафку, повну посуду.
Добро не для людського ока виставлене. Давно обжите, стало звичним.
— Ось, виходить, як ви живете!.. Завидно!
— Сам собі завидуєш, — Домна Петрівна підійшла до сина, як маленького погладила по. світлій, трохи вологій чуприні. — Відпочивай, а я побіжу готувати угощення.
— Заждіть, мамо!.. Добре, кажу, живете. Покинув я вас бідняками, а повернувся… до багатіїв. Колись у нас так жили тільки німці-колоністи, а тепер Глібови на їхнє місце заступили. Бач, як піднялися. Виходить, жінці вигідніше жити без чоловіка, дітям без батька, матері без сина.
— Тобі прикро, що добре живемо?
— Багатство ваше злякало. Звідки воно? Коли і як розбагатіли?
— Майже всі наші острівні так живуть тепер, слава богу!
— Всі? Це ж чому?
— В роботі гарячі. І трудодень вагомий, удачливий, як ікряна білуга. Сад наш і пасіку бачив?
— Ну, бачив.
— З нього все багатство збираємо. Чудовий сад! Перший на Дунаї! В усіх газетах друкували про наші яблука, груші, виноград і айву. Диплом на виставці в Москві видали.
— А хто його посадив?
— Усі. Старі і малі. І на мою долю штук двадцять саджанців припадає. А командувала твоя Мавра.
— Командувала? Це ж коли вона в командири вискочила?
— Люди підштовхнули. Головою колгоспу обрали.
— А за які заслуги?
— Ох, Дорофію, розповідати мені й розповідати!.. З ранку до вечора і з вечора до ранку. Але цим ситий не будеш. Ходімо — нагодую, напою.
— Сидіть, мамо! Розповідайте… За які, кажу, заслуги Мавра у ватажках ходить?
— Роботяща вона. Розумна, хазяйновита. Як бджолина матка: вона за всіх, а всі за неї.
— Так!.. Народилася звичайною бджолою, а стала маткою. Як же це трапилось?
— А й я сама, правду кажучи, не помітила, як це трапилось. Он дерево — хіба вгледиш, як воно тягнеться до неба?
Дорофій замовк і подивився на тополю, що росла під вікном. Стовбур її вже товстіший за корабельну щоглу, сріблясто-атласний. Гніздо лелеки чорніє в зеленому листі. З верхівки тополі, мабуть, видно Дунай, протоку, сусідні острови, плавні, весь Лебединий з його садами, пасіками, дамбою.
— Коли дамбу насипали? — порушив мовчанку Дорофій.
— Давненько. Ще хлопці у п'ятий клас бігали.
— А гроші де взяли? В борги залізли?
— Ніяких боргів. Дунайські моряки допомогли. Ізмаїльські робітники трактора прислали, та й самі працювали. Таке було того літа!.. Наче свято.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко», після закриття браузера.