Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Мов свята повинність в нас.

Я пізнав життя осіле

І всі радощі його

І бажав би в нім скінчити

Решту днів життя свого.

Я відстав від свого люду,

І не милий він мені,

Бо не бачу кінця-краю

Тій ненависній війні,

Що не має в своїй цілі

Нові житла здобувать,

Нові засоби для праці,-

Тільки різать, грабувать.

О, таке життя безцільне,

І безцільна боротьба,

Лиш до повної заглади

Допровадить нас хіба.

Чую серцем, що тим шляхом,

Яким ми прийшли зі сходу,

Прийдуть інші, могутні́ші,

Та в писі ще завзятіші,

І, мов звірі найлютіші,

Знищать цвіт мого народу.

Знищать так, як печенігів

Знищили недавно ми;

Як вони, так ми устелим

Степ той нашими кістьми».

Звісив голову в задумі

Ор-музика від тих слів,

А подумавши хвилину,

Так неспішно відповів:

«Справді, вимовив ти слово,

Зміркував і відчував,

Якого я з половецьких

Уст ніколи не чував.

Справді, ти від нас відбився,

І не сором се для нас,

Та слова твої для твого

Ще народу не указ.

Ти знайшов собі дорогу,

Ти знайшов собі мету,

Але нам ніщо вважати

Ту дорогу за святу.

Нас веде велика сила,

У якій невладні ми,

І, де в бій вона нас кличе,

Ми постоїмо грудьми.

А ти став собі на боці.

Що ж, захочеш, то і стій.

Дух твій іншим духом дише,

І народ твій вже не твій.

Що жде нас, того не знаєм,

Та се знаєм, що мета,

Яку ти знайшов для себе,

Нам нездатна й не свята.

Дім, родина - се по-свому

Також мається у нас,

Але чуєм за собою

Щось сильніше ми в сей час.

Тісно нам за тихим Доном,

Не спиняють вороги,

І підем ми в Подніпров’я

Без вагання й без ваги.

Що там жде нас, ми не знаєм,

Але в нас багато сил;

Степовий орел в лету лиш

Вкаже силу своїх крил».

«Все се так, хоч і не зовсім,-

Відповів ханенко знов.-

Вір, і в мні не перестала

Биться ще куманська кров.

І мені не раз тут тісно,

Серед гір отих сніжних,

Тягне туга непоборна

До степів тих запашних

І до моїх близьких рідних,

Тих ласкавих, тих грізни́х,-

І зітхання підіймає

Грудь, як згадую про них.

Все так, та все те є тільки

Забаг, примха хвилева,

А держить мене повинність

І потреба життєва».

«Життєва потреба - кажеш,-

Мовив Ор,- але ж вона

Тут і там однако сильна,

І немає в неї дна.

День у день вона приходить,

День у день бере своє,-

Що хто має, що хто може,

Рад-не-рад, а їй дає.

Але ти свою потребу

На куток сей обмежив:

Аби діти були ситі,

Аби сам здоров і жив.

Але в нас потреби ширші,

Племенні та родові,

І вони тепер на твоїй,

Ханський сину, голові.

Вмер отець твій у неволі,

В гридниці князя того,

Що за Дон усіх нас випер,-

Та не стало вже його.

І на першу вість про смерть ту

Менший брат твій застогнав;

Якби ми не зупинили,

Був би сам за Дон погнав.

Та була в нас ширша рада,

Рішено на тебе ждать

І тобі в поході першім

Зверхній провід передать.

Чи тому, аби в куточку

Тут спокійно проживать,

Не захочеш роду свого,

Брата свого й серця свого

Ти потребу нехтувать?»

Звісив голову ханенко

У задумі у важкій,

Та ще кров його не грала,

Ще манив його спокій.

Та ось дзвінко забриніли

Ясні струни теорбана,

Полилась жалібна пісня,

Наче з серця кров рум’яна:

«Туман поле покриває,

Батько сина викликає:

«Де ти, сину, проживаєш?

Чи не знаєш, не гадаєш,

Що я у чужому полі

Пропадаю у неволі?

Їсти, спати я не хочу,

Бо кайдани, знай, волочу́

І щоднини та щоночі

Я слізьми постелю мочу».

Ханенко

(зітхаючи)

Се ти про вітця мойого

Таку пісеньку зложив?

Ор

Се зложив мій дід, що в русів

У неволі рік прожив.

Твій отець прожив літ десять,

А як жив - незвісно нам.

Ханенко

Що ж, вмер, на чужому полі,-

Визволить його з неволі

Не таланило синам.

Ор

Один молодий літами,

Хоч і рвався, та не міг,

А другий за суєтами

Світовими нас відбіг.

Ханенко

Се про мене ти?

Ор

Та може…

Хоч не перший ти такий!

А от я від тата свого

Чув ще пісню про такого,

Що тікав із краю свого

Ще туди, до Дон-ріки.

І полився з теорбана

Звук чутливий та м’який:

«Прощавай, мій рідний краю!

Вже тебе я покидаю,

Розстаюся я з тобою,

Ситий кроволиття й бою.

Людська кровця не водиця,

Розливати не годиться,

А мені з огню палкого

Захотілося такого,

Щоб у днину хоч годину

В чистих водах холодиться.