Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Мені много охолоди,

Чи знайду тут тихий рай,

Чи й тут невідступне горе

Віднайде мене й поборе,-

Рідний краю, прощавай!»

Ханенко

Так то, так! Як кажуть: горе

Проведе тебе й за море,

Не полишить в чужині.

Та я тут ще не за морем,

Не пізнався з жадним горем.

Не докучило мені.

Ор не відповів нічого,

Та з торбана голосного

Полилися звуки добрі,

Мов вояки ті хоробрі,

З ними пісня жвава в парі,

Наче блискавка у хмарі.

«Не на теє ми родились,

Щоб журиться і кориться,

Щоб трудиться і молиться,-

Поки сила, будем биться,

Як і предки наші бились.

Не страшна нам смерть у бою,

Та побіда золота.

Що вперед і за тобою,-

Життєвая суєта;

Поборотися з судьбою -

Спільна нам усім мета.

Лиш бороться - значить жити;

Мило й згинути в борні.

Не хотять спільній служити

Справі труси та дурні.

Отак жить, не ворожити,

Хоч би й голову зложити,

Дай же, боже, і мені!»

Ханенко

Се твоя?

Ор

Моя, мій хане!

Хай тобі за дар мій стане!

Ханенко

Гарно, нічого й казати,

Вмієш ти слова складати.

Грає кров, а розум чахне.

Але Ор труснув торбан,

Вийняв, дав йому євшан:

«На, понюхай, чим се пахне!»

Лиш нюхнув, жахнувсь ханенко,

Скрикнув: «А! а се дар чий?»

Ор

Братів.

Ханенко

Так і знав я!

Й сльози

Ринули йому з очей.

«Справді, краще в ріднім краю

Хоч і кості положить,

Ніж в чужині в супокою,

Хоч би і в достатку, жить.

Ідемо! Ніяка сила

Тут мене вже не вдержить.

В мене жінка половчанка,

Радо з нами вдасться в путь;

І ніщо мені тут тратить,

І ні про що не забуть.

Син один у мене бравий,

Ще недоліток Кончак;

До старої предків слави

Й свій доложимо ми знак.

А те зілля, що збудило

Чуття в мені і сліз потік,-

Хай йому подяка буде

Й пам’ять у людей вовік!»

Пригоди з літ 1185-87

Коли вожді половецькі

Військо Ігоря побили,

Обступивши, наче стіни,

Решту в морі потопили,

А князів і воєводів

У полон свій полонили,-

Тоді на пиру славетнім

Щодо дальшого походу

Головнії два вата́жки

Половецького народу

Розійшлися в своїх планах

І зчинили злу незгоду.

Перший виступив хоробрий

Хан, Отрока внук, Кончак:

«Рушимо тепер на Київ!

Нам щастить неабияк.

Помстимось за те, що згиб там

Славний прадід наш Боняк».

На те мовив Гза завзятий:

«Рушимо тепер на Сем;

Там жінок, дітей побитих

Ми без захисту знайдем

І полон готов багатий

Безопірно приведем».

Встала мати Кончакова,

Що сиділа за столом,

І таке сказала слово:

«Синку, б’ю тобі чолом!

Мудро радив ти, туди лиш

Веди військо напролом!

Ти здобув велику славу,

Більшу не здобудеш ти,

Як без огляду на Київ

Зможеш військо повести;

Там діб’єшся ти напевно

До найкращої мети.

Тільки пам’ятай, мій синку,

Не займай Переяслава,

Бо там буде тобі шкода,

Хоч не зустріне неслава;

Буде виграна порожня

І пропаде наша справа.

Та найбільше стережися,

Щоб ти не попав у Рим,-

Там попадеш, то пропадеш,

Буде щастю твому стрим,-

Чи здобудеш, чи позбудеш,

Не переживеш двох зим».

Рік Кончак: «Гаразд, матусю!

І вклонився їй до ніг.

«Віще ти сказала слово!

Жаден би віщун не міг

Так премудро нам сказати,-

Тож за нього спасибіг.

А щодо Переяслава,

То він непотрібний нам;

Як добудем славний Київ,

Переяслав здасться сам,

А за ним візьмем Чернігів

Запівдармо, наче крам.

А Рим, матінко, далеко

За горами, за морями,

В Рим ні кіньми не заїдем,

Ані запливем човнами,

Тож про страх перед тим Римом

Нема й тями поміж нами».

Потягло на захід військо,

І пішов степами гук!..

Тягне день і ніч степами

Під червоними стягами,

А попереду, мов крук,

Провідник, що зна дороги,

На коні, не томить ноги,

Чорний поступа Клобук.

Ідуть три дні і три ночі,-

Ані міста, ні села;

Видивляє військо очі,

Хіть до бою аж пала.

Аж ось чорною стіною

Над піль диких пеленою

Виринає, мов дрімає,

Бач, твердиня немала!

«Київ! Київ!» - гомоніли

Половецькії ряди,

Хоч пізнать вони не вспіли,

Чи прийшли якраз туди;

Лиш давай пускати стріли,

Не надіючись біди.

Зараз город обступили,

Мов залізним обручем,

Шатра в коло розложили,

Щоб не мокнуть під дощем,

І давай стрілять щосили,

Острах сіяти кличем.

Міські заборола густо

Скрізь обсаджені були,

І половці, знай, не пусто

Приступом на них ішли.

Відси трупи й відти трупи,

Та половці люд не глупий,

Не бояться жадних страт,

Раз по разу приступали,

Полк за полком підсували;

Бачилось, росла їх сила,

Поки ніч не наступила,-

А ніч, знаєте, не брат;

Боротьбу їх зупинила

І живих поклала