Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

Отакий вибір стояв зараз перед ними.

Нічого собі вибір!..

– То що скажеш, мамо?

Як раптом вона знайшлася з відповіддю.

Власне, не з відповіддю, а з контрзапитанням:

– А скажи-но, Андрійко, як на нашому місці вчинив би тато? От суто на твій розсуд скажи, як?..

– Тобто…

– Якби, наприклад, хтось убив мене, а потім здався би владі й запропонував цікаві відомості в обмін на поблажливий вирок суду та зміну особистості за програмою захисту свідків. От як би наш батько вчинив у такому разі? З одного боку, мене вже не повернути, але з іншого – пробачивши вбивцю, він допоможе нашій боротьбі. Прискорить ту жадану мить, коли впаде більшовицький режим, і розкидані світами українці дістануть шанс повернутися додому…

Дарія Омелянівна бачила, як напружився Андрійко, як затремтіли його кулаки, стиснуті до болю кісточки пальців. І тоді додала:

– Ти справжній чоловік, мій синочку. Розкажи ж про те, що промовляє зараз твоє чоловіче серце?

Несподівано все скінчилося: досягнувши піку, напруження розсіялося. Тоді молодий чоловік узяв материні долоні в свої руки, ніжно приголубив їх, потім схилився, поцілував безіменний палець, на якому була вдягнути «вдовина» обручка, й мовив тихо, майже пошепки:

– Я все зрозумів, мамо. Я підтримаю тебе, бо таким є наш обов’язок перед покійним татом. Ми всі не належимо собі, ми належимо Україні.

– Дякую, синку, ти все вірно зрозумів.

Дарія Омелянівна потиснула руки сина у відповідь.

Усе було вирішено: вбивця дістане прощення… хай навіть про людські очі! Зате їхня боротьба триватиме й надалі.

Спеціальне відділення Центрального госпіталю КДБ УРСР, вул. Рози Люксембург 130 , № 11, Київ, 14 листопада 1962 року

– Де я?! Це що, рай?..

Усе довкола таке сліпучо-біле й рипучо-крохмальне, що в його реальність… у матеріальність усього цього навіть не віриться.

– Агов! Хто-небудь…

– Товаришу підполковнику, тихіше, будь ласка. Вам шкідливо хвилюватися. Отож дуже прошу: заспокойтеся.

– Хто ти – невже янгол?!

– Товаришу підполковнику, ще раз прошу…

– Ах, так… Якщо «товариш» і ще до того ж «підполковник», то це точно не рай. Х-х-ху-у-ух-х-х…

– Звісно, що не рай.

– Але що це за місце в такому разі?

– Це інфекційний бокс.

– Ага-а-а… Отже, ядерного зіткнення не сталося?

– Не сталося, ні.

– Бо я грішним ділом подумав, що американці вдарили чи то по Кубі, чи просто по території СРСР… а ми у відповідь – по США… І ось я вже в раю! В раю, якого не існує. Бо раю не буває й бути не може, як і бога…

– Товаришу підполковнику, припиніть, будь ласка! Вам хвилюватися шкідливо, бо у вашому стані…

– Янголе!..

– Я не янгол.

– Ах, так… Ти лікар… себто лікарка? Чи мені щось не те ввижається…

– Я тут справді медсестрою працюю. Ну-у-у… або майже працюю. Бо якщо чесно, то я тут на практиці поки що.

– А де це «тут», сестричко?! Де ми знаходимось і що зі мною сталося?!

– Ну-у-у… як тобто де знаходимось?..

– Ми на Кубі чи?..

– Ні-ні, товаришу підполковнику, це не Куба ніяка. Хіба ж практикантів-медиків на Кубу возитимуть?

– Ну-у-у, я не знаю…

– У будь-якому разі ми в Радянському Союзі.

– А де саме?

«Біле янголятко» завмерло поруч з ліжком підполковника. І він уперше з легеньким хвилюванням в душі подумав… що ці світло-карі очі не такі вже й незнайомі. Десь вони вже зустрічалися… Напевно зустрічалися!..

– Товаришу підполковнику, мене ніхто не вповноважував повідомляти вам, де саме… в якому місті ми перебуваємо, – пролунав нарешті тихий голос з-під марлевої пов’язки, що прикривала нижню частину обличчя «янголятка». – Якщо скажу, то у мене можуть бути неприємності.

– Чому?

– Бо з дисципліною у нас суворо.

– Але хто ж дізнається?

– Ну, Едуарде Рустамовичу! Ну облиште ж ви це, нарешті…

– Ти знаєш, як мене звати?! Звідки?..

– Ну-у-у… як це – звідки…

Було очевидно, що «біле янголятко» розгубилося й не знає, що відповідати. Як раптом:

– Ах так, у вас же на ліжку це написано! Ось графік вимірювання температури хворого, можете самі подивитися, товаришу підполковнику.

Один рух гарненької тендітної ручки, затягнутої в рукав білого халатика і ще додатково в білу гумову рукавичку – і над ліжком з’явилася дощечка в алюмінієвій рамочці, до якої був пришпилений папірець з відповідним графіком. Добре пояснення… але ж не те, не те!..

– Ні-ні, сестричко, ти мені на папірці не посилайся. Ми звідкілясь знайомі, явно знайомі… і графік вимірювання температури тут ні до чого.

– О-о-о, товаришу підполковнику… Едуарде Рустамовичу!.. Якщо ви кажете таке – отже, ваші справи явно поліпшуються. Звісно, я не лікарка і не можу повною мірою… не маю права… Проте…

– Сестричко, хто ти така, де ми познайомилися?!

– Звідки ви знаєте, Едуарде Рустамовичу?!

– Очі, твої оченята! Десь я їх вже бачив – але ж де?..

– О-о-о-ох-х-х!..

Було очевидно, що у «білого янголятка» бракне сил і надалі приховувати таємницю, чим хворий і скористався:

– Ну, сестричко, люба дівчино! Ну, будь ласка!!! Молю тебе про цю невеличку милість. Це ж така незначна ласка…

– О Боже, я ж не залізна!!! – у відчаї скрикнуло «біле янголятко», а потім додало рішучим тоном: – Гаразд, розкажу. Хай мені буде гірше, хай мене витурять звідси…

– Я заступлюся за тебе, обіцяю!..

– А-а-а, товаришу підполковнику, яке це має значення?! Знали б ви, до чого суворий генерал медичної служби командує нашим госпіталем!..

– Отже, ми в госпіталі?

– Так, це інфекційний бокс Спецвідділення Центрального госпіталю КДБ УРСР, що в Києві.

– Як – просто в Києві?! В моєму рідному Києві!..

– Так.

– А ти, сестричко?

– А я сусідка ваша. Тобто, колишня вже сусідка, бо доки ви в Китаї були, а потім на Кубі…

– Що-о-о?! Сусідка?! Яка ще сусідка…

– Тося я. Антоніна Захарівна Шпунь. Наша кімнатка просто над вашою була, а жили ми, доки з Подолу не з’їхали…

– Що-о-о?! Тоська, дочка Шпунів, які сусіди Штульманів і Литваків?! То он воно як обернулося…

– Так-так, це я.

– А зніми-но цей марлевий «намордник»! Чого ж ти обличчя ховаєш, Тосько, якщо…

– Не можна ВМП131 знімати, – у голосі «білого янголятка» раптом з’явилася категоричність. – Оце вже точно порушення інструкції, за яке можна звідси вилетіти в дві секунди. Це ж інфекційний бокс усе-таки…

– Ах, так!.. – схаменувся хворий. – То все ж таки скажеш нарешті, що зі мною, чи й далі