Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Три групи відрядили до місцевих барів, а Мітч телефонував на ферми. Роксана Карті відповіла після другого дзвінка, розгнівавшись, що її відволікають від телевізора. Іззі Чілі проревів у слухавку, що на його фермі не буває непроханих гостей. На інших фермах не відповідали. Попри те що зв’язок там у найкращому разі можна було назвати періодичним, таке мовчання турбувало.

Мітч відправив кілька машин перевірити, як там люди, що не відповіли на телефонні дзвінки, а дорогою зазирнути до церкви, щоб ще раз пересвідчитися, чи все гаразд. Люди групками побігли до машин: це нагадувало гру в музичні стільці[22], в якій ніхто не хотів програвати. Чендлер потягнув Таню і Луку вбік.

— Мені потрібно, щоб ви двоє залишилися тут. Раптом він повернеться за Гітом.

— Я не хочу, — заперечив Лука.

— Ми мусимо забезпечити… — почав Чендлер.

— Констеблю, чому ви досі тут? — увірвав його Мітч, шастаючи конторою і збуджено потираючи великим пальцем пучки.

— Я хочу, щоб Лука залишився тут, — пояснив сержант, — для захисту.

— А я хочу, щоб він був там, — відгукнувся Мітчелл, — для підсилення.

Лука посунув до дверей.

Чендлер глянув на свого нетерплячого молодого колегу, що аж благав не залишати його під замком, як покарану дитину.

— Йди, — дозволив він, зітхаючи.

Повторювати двічі не довелося, і Лука кинувся вперед, щоб приєднатися до Фло. Чендлер обернувся до Тані.

— Я залишуся, — повідомила вона, рішуче киваючи.

— Не турбуйся, ти матимеш компанію, Таню, — оголосив Мітч. — Я залишу з тобою Ропера, — пояснив він, тицяючи пальцем у кремезного чоловіка, незграбно затиснутого столом.

Попри те що він почувався кепсько, залишаючи у відділку Таню — і вкотре Ніка, — його мало не нудило від думки, що все це гонитва за власним хвостом, яку зрежисерував Ґабрієль, щоб вони власноруч поставили відділок під удар, Чендлер знав, що мусить бути на вулицях, мусить очолити обшуки на фермах, щоб заспокоїти найполохливіших жителів містечка і переконатися, що всі місцеві в безпеці. У містечку ще нікого не вбивали, і Чендлер розпачливо мріяв, щоб так залишалося й надалі.

43

Чендлер повіз Сана і Маккензі до ферми Браяна Іста немощеною недоглянутою дорогою, ще підступнішою в темряві. Діставшись вхідних воріт, він вимкнув фари і ще трохи проїхав за інерцією, перш ніж плавно зупинитися. В одноповерховому фермерському будинку світилося одне-єдине вікно — кухня або вітальня. Для дому з шістьма спальнями, в якому жило четверо дітей до дванадцяти років, така темрява була лиховісною.

Вилізши з машини, чоловік витягнув руки, намагаючись відігнати нервове передчуття. До нього з темряви приєдналися ще двоє колег, убраних у чорне. Їхні костюми мусили б вселяти довіру, але тут, серед багнюки й іржавих клунь, мали підозрілий вигляд.

— Тримайтеся поближче до мене, — прошепотів Чендлер. — І залиште зброю за ременями. Тут є діти.

Вони пошкандибали до ферми, пам’ятаючи про ями й невидимі в мороці паркани; Чендлер мало не гупнувся кілька разів на землю, перш ніж офіцерам удалося дістатися до курника, де їх привітало приглушене квоктання розбуджених курей.

Чендлер пробурмотів своїм колегам інструкції:

— Ви двоє обходите з боків. Перевірте вікна, але не притискайтеся обличчями до шибок, щоб не налякати дітей. Якщо щось здасться незвичним, зустрінемося тут. Гаразд? — Вираз обличчя Сана був незворушний, як і завжди; Маккензі своєю чергою кивком означив згоду, а тоді чоловіки рушили вперед, розділившись біля цистерни з пальним, і зникли з поля зору.

Коли вони пішли, Чендлер зосередився на кухонному вікні. Наблизившись до нього, він помітив у достатньо яскравому світлі з вітальні, що кухня порожня й на ній панує нормальний гармидер — посуд у мийці, на столі крихти. Нічого надзвичайного.

Ковзнувши вздовж стіни благенької дерев’яної будівлі, Чендлер посунувся до вікна вітальні. Якусь мить він не наважувався подивитися всередину, але, опанувавши себе, зазирнув до кімнати, сподіваючись, що родина спокійнісінько сидітиме перед телевізором. Він не розчарувався. Браян Іст був там, розкинувся у кріслі і змагався за місце для ніг на кушетці зі своєю дружиною та двома старшими дітьми; босі ступні штовхалися з босими ступнями, а телевізор заливав їх усіх дурманним синім мерехтінням. Чендлер від полегшення важко видихнув. З Істами все було гаразд. Те, що він знайшов їх живими й неушкодженими, вплело чергову стрічку в його теорію про гонитву за власним хвостом, що її спланував Ґабрієль. Чендлер вирішив не турбувати Істів.

Раптом Діана Іст озирнулася на свого чоловіка, який різко випростався на кріслі, перекинувши на килим бляшанку з пивом. Вони щось почули. Чендлер знав, що саме. Він обігнув будинок саме в ту мить, коли Браян збирався щодуху зацідити таємничій фігурі в чорному, що неясно вимальовувалася на ґанку.

— Браяне, Браяне, це я! — закричав Чендлер.

Чоловік опустив кулак і примружився, намагаючись роздивитися щось у темряві.

— Хт’ ц’ «я»? — проревів він, ковтаючи звуки.

— Сержант Дженкінс, — пояснив Чендлер, тримаючись там, де до нього не міг дотягнутися жоден із кулаків колишнього боксера-любителя. Наблизившись, він побачив, що Сан і Маккензі націлили на Браяна свої пістолети.

— Якого хріна ти тут робиш? — поцікавився Іст.

Попри те що Чендлер був на межі, він відчув слабке полегшення. З вуст Браяна Іста така реакція була ввічлива, мало не стримана. Сержант махнув Мітчевим офіцерам рукою, щоб вони опустили зброю. Жоден із них не відреагував.

— Заберіть їх, — наполіг Чендлер і почекав, поки обидва неохоче запхають зброю до кобури.

Тепер уже Браянова дружина, Діана, висунула голову з дверей, закриваючи собою цілий виводок із чотирьох дітлахів.

— Хто це? — запитала вона.

— Повертайтеся всередину, — наказав Браян. Його родина не поворухнулася. Чоловік знову обернувся до Чендлера, кошлаті брови злетіли вгору, без слів запитуючи, що той тут загубив.

— Ми лише перевіряємо дещо, — відповів зведеним Браяновим бровам Дженкінс.

— Перевіряєте що?

— Шукаємо декого, хто, на нашу думку, міг бути тут.

— І? — поцікавився Браян, вглядаючись у навколишню темряву.

— Нічого. Можете повертатися всередину й насолоджуватися вечором.

Чоловікове обличчя насупилося, натякаючи, що він незадоволений. Очі примружилися, наче Браян підозрював, що полісмени щось задумали.

— Не шастайте тут, копирсаючись у моїх речах, — попередив він.

— А що ми там знайдемо? — нарешті озвався Сан; його голос був м’який і пролунав несподівано.

— Нічого, — різко кинув Браян.

— Ми не збираємось ні в чому копирсатися, — заспокоїв Чендлер. Вони дізналися, що Ґабрієля в будинку немає, тож місць для копирсання залишилося не так вже й багато.

— Браяне, йди всередину, — наказала Діана.

Але тепер чоловікові й самому стало цікаво.

— Хто ці двоє? — запитав він, киваючи головою на Сана і Маккензі.

— Вони