Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Гаразд, їм пощастило, що я не позаганяв їхні макітри досередини, — проревів Браян, задкуючи до дверей.

Чендлер подивився, як він зникає всередині, а тоді повернувся до Мітчевих офіцерів.

— Я попереджав вас не витягати зброю.

— Він замахнувся, щоб ударити, — озвався Сан, не зважаючи на докір.

— Ви тинялися його подвір’ям серед ночі. Вам пощастило, що він не має рушниці.

— Якщо так, йому теж пощастило, — крижаним тоном відповів Сан.

На фермі Мінсі все було значно простіше — чоловік власною персоною привітав їх на ґанку, насолоджуючись опівнічною самокруткою. Він запросив офіцерів випити всередині пива попри те, що сам не пив жодної краплі після того, як його покинула перша дружина. Мінсі доброзичливо відповів на всі Чендлерові запитання. Тієї ночі він не бачив нічого незвичного, крім того, що його молодший син Вейн спробував вилізти з кухонного вікна, тому що заклався, що зробить це. Тут не проїжджало жодної машини, жодного велосипеда — власне кажучи, поки не з’явилися Чендлер із компанією, не було взагалі ніякого руху.

Зателефонувавши до відділка, сержант вислухав від Ніка новини про пошуки інших. Усюди результати були однакові — на фермах, у барах, у церковній залі та в самій церкві все було тихо. Ґабрієля ніде не було.

Усі групи знову зібралися у відділку.

Мітч нервово тупотів підлогою.

— Я хочу, щоб перевірили всі інші ферми на той випадок, якщо когось взяли в заручники або хтось пустив Ґабрієля переночувати.

— Ми це робитимемо в найкращому випадку аж до ранку, — попередив Чендлер.

— Я знаю.

— Як ви хочете, щоб ми це зробили, інспекторе? — поцікавився Лука. Чендлера дратувало те, що в його голосі відчувалося неабияке бажання вгодити. Мітч за кілька днів загнуздав дикого коника.

— Як і все інше, — кинув Ендрюс, — почніть спочатку.

Почніть спочатку. Ось воно знову. Чергове нагадування про записку в хижці. «Вони були згадані на початку».

Коли Мітч взявся виголошувати мотиваційну балаканину про подвоєння зусиль, Чендлер знову подумав про те, що Ґабрієль сказав телефоном: оголосив, що вб’є дев’яносто людей. Це було приголомшливе вихваляння, напевно, воно мало на меті змусити їх запанікувати, покинути відділок і залишити Гіта беззахисним; однак витримка в його голосі переконала Чендлера, що вбивця знає, як це зробити, і має чіткий план. Проте вбивство тридцяти п’яти людей не може бути точною наукою, тож, можливо, називаючи число дев’яносто, він мав на увазі тільки його. Він збирався вбити номер дев’яносто, а не загалом дев’яносто людей.

— Ґабрієль сказав, що збирається вбити дев’яносто. — Чендлер промовив це вголос, перервавши Мітча, якого вже несло на всіх парах.

— Нам це відомо, сержанте. Ми намагаємось цьому запобігти, — нагадав Мітч, більше роздратовано, ніж розлючено.

— Ні. Він сказав, що збирається вбити дев’яносто. Як номер. Гіт пригадував у своїх свідченнях, що вбивця казав, що він стане номером п’ятдесят п’ять. Ми дивилися на це так, наче Гіт мав бути п’ятдесят п’ятою жертвою. А що, як він був номером п’ятдесят п’ять?

Мітч не приховував свого безпомічного гніву:

— Ви про що?

— Ну, якщо він убив п’ятдесят чотири людини, чому є лише шість могил, а в переліку нам удалося розібрати лише вісім імен? А що як він полює за іменем? Адже Гітове ім’я теж було в списку.

— Якому списку? — нетерпляче перепитав інспектор. — Тому, з хатини?

— Так, — відповів Чендлер, — або в якомусь списку деінде.

— Це не надто допомагає нам, сержанте. Повертайтеся, коли матимете…

Проте Дженкінс повів далі:

— Він пригадував, що Ґабрієль сказав: «Вони були названі на початку». Але на початку чого?

— А я знаю, до кінця чого наближаєтеся ви, сержанте, — виплюнув Мітч. — Вашої кар’єри.

Чендлер проігнорував його й оглянув присутніх.

— Це мало б бути на початку книжки, — припустила Таня.

— Якої книжки?

Ще більше приголомшених облич. Деякі офіцери перемовлялися, сумніваючись у Чендлеровій теорії або й просто в його здоровому глузді. Аж раптом сержант збагнув відповідь.

— У Книзі Буття. На початку Біблії. Перелік імен.

Він обернувся до Тані, але вона вже витягнула з шухлядки свого стола Біблію у твердій чорній палітурці. Книжка була зачитана, та сторінки трималися купи. Жінка розгорнула її на початку, на Книзі Буття. Перші кілька сторінок містили надрукований список імен.

— Хто там п’ятдесят п’ятий? — запитав Чендлер.

Вона почала рахувати. Офіцери почали тинятися довкола, тепер їхня увага була прикута до Чендлера, а не до Мітча, який намагався змусити їх зосередитися на своїх командах.

— Що там? — нетерпляче перепитав сержант.

— Дай мені… — пробурмотіла Таня. Рахуючи кілька останніх імен, вона кивала головою. А тоді витріщилася на сержанта. — Це Хет.

Чендлер перевів погляд на Мітча. Коли пролунало ім’я, він побачив, як інспектора накриває хвилею розуміння, його губи знову залилися темно-синім кольором. Дженкінс перелічив інші імена зі списку, знайденого в хатині:

— Адам, Сет, Єва.

Таня переглядала сторінки. Ще одна нестерпна затримка.

— Усе є. У тій чи іншій формі.

— Джаред, Шейла, Ной.

Жінка знову кивнула.

— А номер дев’яносто? — запитав Чендлер.

— Почекай, — попросила Таня і взялася рахувати вголос. Нарешті вона знайшла відповідь. — Це Сараї, — сказала вона, з відчутним наголосом на «ї».

— Є у нас хтось такий у місті? — вигукнув Мітч, звертаючись до Чендлера і його команди. Таня і Лука похитали головами. — Навіть дітей із дивними іменами? — з надією уточнив інспектор.

Чендлер не відповів, вихопивши Біблію з Таніних рук.

— Є… — сказав він, пригадавши дещо, що чув на уроках Біблії багато років тому. Погортавши сторінки, він знайшов те, що шукав. Від побаченого мороз пішов поза шкірою, і він ледве зміг вичавити із себе слова: — Сараї отримала нове ім’я — Сара — після благої вісті, що народить сина Ісаака.

44

Чендлер без жодного слова вилетів із кабінету, майже не чуючи, як Мітч гавкотливо віддає наказ скласти перелік усіх Сараї та Сар у містечку й околицях.

Вискочивши через головний вхід, Чендлер проштовхався крізь репортерів, застрибнув у патрульну машину і помчав уперед. Повертаючи за ріг на Б’юмонт, він зателефонував мамі на мобільний. Напевно, причин турбуватися немає, казав він собі. Чергова гонитва за власним хвостом. Хворий виродок змушує їх бігати по колу, і цього разу на тупому кінці його ножа опинився Чендлер. Телефон продовжував дзвонити, від кожного залишеного без відповіді гудка всередині зростала паніка.

Гудки ще лунали, коли він різко повернув на Принц-стрит, мало не загрузнувши передньою віссю в гарячому гудроні. Де ж вона, чорт забирай.

Після десятого гудка слухавку підняли.

— Мам? — із полегшенням запитав сержант. —