Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

— Наступна спроба, — озвався Ґабрієль, у його оксамитовому голосі чулися веселі нотки.

Чендлер мало не врізався у ліхтар, намагаючись опанувати себе.

— Ґабрієль?

— Правильно.

— Що ви зробили?

— Нічого, — невинно запевнив убивця.

— Вам краще не завдавати їм болю, — попередив Чендлер, втиснувши педаль газу в підлогу; він набирав швидкість, а повз нього пролітали дерева, машини і ціле його життя.

— Вони в безпеці.

— Нічого не робіть, — попередив Чендлер.

— Ви теж, — відгукнувся Ґабрієль. — І навіть не думайте про те, щоб попередити Мітчелла чи ще когось.

— Не завдавайте їм болю, — благав Чендлер, кидаючи машину на Меллонз-стрит. Дорога перед ним розпливалася. Єдине, що Чендлер міг уявити, — батьківський будинок і те, що там зараз могло відбуватися. Він щодуху закліпав, намагаючись відігнати цю картинку.

— Ви можете запізнитися, — підігнав його Ґабрієль.

Від цієї жорстокої погрози машина мало не закипіла.

— Дозвольте мені поговорити з ними, — попросив Чендлер; будинок його батьків ще не з’явився у полі зору, однак дороги були занадто темні, а повороти занадто різкі, щоб гнати ще швидше.

— Ви ще поговорите з ними… якщо зробите те, що я скажу.

— Чому б вам… — почав Чендлер, не стримуючи люті. Шини завищали, коли він повернув на Ґрінсанд. — Чого ви хочете?

— Угоди.

— Якої ще угоди?

— Обміну, сержанте, — пояснив Ґабрієль. — Обміняємо Гіта на вашу доньку. На Сару.

Чендлер дав цій вимозі просочитися у свій перевантажений мозок. Що він мав на увазі, кажучи «Гіта на Сару»? Чоловіка з в’язничної камери на його доньку? Цього не могло бути.

Ґабрієль вів далі:

— Зазвичай я не схильний убивати дітей, якщо в тому немає абсолютної необхідності. Звісно ж, правда й те, що вона католичка, а отже, народилася грішною, однак я не використовуватиму це проти неї, поки вона не отримає нагоди спокутувати свої гріхи.

Чендлер не знав, що на це можна відповісти, тому приголомшено мовчав. Він так заглибився у стан фуги[23], що повернувся до тями лише тоді, коли сильно вдарився у хідник та збив знак «Продається», який після падіння розсипався на шматки.

— Ви ще там, сержанте? — поцікавився Ґабрієль, насолоджуючись своєю владою.

— Я…

— Це, безумовно, просте рішення. Хіба не так? — вів далі вбивця. — Ідеться ж не про людей, похованих на тому пагорбі, чи якогось чужого вам горланя на кшталт Гіта, який для вас нічого не значить. Справді, ви ж сім’янин, полісмен, а не якийсь розрадник згорьованих, чи не так?

Крізь туман потьмареної свідомості Чендлер зрозумів, що мусить якомога довше протримати Ґабрієля на зв’язку. Вистачить ще кількох хвилин.

— Покваптеся, сержанте. Вирішуйте.

— Мені потрібен час.

— Для чого? — в оксамитовому глузливому голосі почулося щось різке. — Це простий вибір. Ваші діти — ваша власна плоть і кров — в обмін на незнайомця. Чоловіка, який вам навіть не до вподоби, в цьому я впевнений.

Ґабрієль мав рацію. Навіть коли підтвердилася інформація про те, що Гіт — невинна жертва, Чендлер не відчув до нього хоч якогось тепла; ніщо в його поведінці не свідчило про те, що він гідна людина, людина, яку варто врятувати. Та знову ж таки, хіба він мав право судити? Сержант ще трохи позволікав.

— Мені знадобиться час.

— На таке просте рішення? Не дивно, що ви не можете мене впіймати.

— Ні. Мені знадобиться час, щоб вивести його з відділка.

Чендлер вже був на Гаув-стрит. Ще шістдесят секунд — і він візьме Ґабрієля в облогу. Виб’є йому мізки, якщо знадобиться.

— Маєте одну годину.

— Ні, постривайте… — перервав його Чендлер.

Ґабрієль вів далі:

— А якщо я зустріну поліцію, патруль, армію чи того вашого колишнього напарника, я з легкістю вб’ю їх усіх. Розумієте, Чендлере, Бог, поліція, ба навіть невинні не мають права шкодити Дияволовій роботі.

— Я хочу бачити, що з нею все гаразд.

— Авжеж. Щойно дасте мені те, що я прошу. І пам’ятайте: приходьте один. Я скажу вам куди. Мені відомо, що ви добре орієнтуєтеся в лісі.

Чендлер уже був на Кроув-стрит, мчав до світла на ґанку батьків, яке вабило його, мов сигнальний вогонь.

— Що ви маєте на увазі? — перепитав він.

Але Ґабрієль уже поклав слухавку.

45

Чендлер гупнувся у хідник із такою силою, що мало не вилетів через вітрове скло. Коли він виліз із машини і витяг зброю, Ґабрієлеві слова продовжували крутитися в голові. Погрози та коментарі, слова і фрази в обгортці внутрішніх жартів, які він, на Ґабрієлеву думку, зрозуміє. Так, наче він знав Ґабрієля або Ґабрієль знав його. Підступні натяки на те, що Чендлер не переймається жертвами і, щойно справа скінчиться, рухається далі.

«Ви сім’янин, полісмен, а не якийсь розрадник згорьованих, чи не так?»

А ще він знав, що Мітч колись був Чендлеровим напарником. Звідки? Може, підслухав щось у відділку? Чи це було так очевидно? А може, він просто знав? Він не міг бути кимось із тих, кого вони колись заарештовували. Чендлер знав це з дати його народження у записах із сиротинця. Коли вони з Мітчем працювали разом, Ґабрієль ще був занадто молодий, щоб опинитися серед їхніх кадрів. Можливо, Ґабрієль збрехав про свій вік, щоб краще пасувати до Гіта… щоб допомогти своїй історії відповідати Гітовій. Був ще шанс, що Мітч образив Джонсона у Перті, але для чого тоді знову витягати цю історію на світ Божий тут і вплутувати в неї Чендлера з його родиною, якщо Ґабрієль ставився недоброзичливо тільки до інспектора?

Потягнувшись до вікна, що виходило на вулицю, чоловік зазирнув усередину. Світло горіло, але батька на варті не було. У кімнаті взагалі було порожньо, телевізор вимкнений, за піаніно в кутку ніхто не сидів. Усе мало звичний вигляд. Чендлер знову відчув надію, що Ґабрієля взагалі тут не було, а телефонний дзвінок і все це виявиться хворим жартом хворого виродка, якому по приколу було водити їх — а надто його — за носа. Однак надія була почуттям, яке легко згасає, і коли Чендлер відчинив вхідні двері та прослизнув у будинок, ціле його єство переповнив страх.

У вітальні справді було порожньо, його важкі кроки відлунювали від дерев’яної підлоги. Серце набрякало від розпачливої потреби побачити дітей, побачити їх живими, але чоловік стримав бажання погукати їх і повідомити Ґабрієлю, що він уже тут.

Витягнувши пістолета, Чендлер підкрався до краю кухні. В уяві почали виникати думки про найгірше, закривавлені картини агонії, нелюдського жаху. Однак він ніде не бачив слідів боротьби, плям чи бризок крові, не чув жахливих стогонів смертельно поранених людей. У голові з’явилась інша думка: а раптом