Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Думаю, що міг би. Йому це під силу. Однак є ще одна причина. Мені здалося, що та тварюка з козлячим тілом, яка лежала на вівтарі, ким би вона не була, мене побоюється. Я ж був там, і козлоподібний сказав мені, що вже не повернуся назад. Але ж якось я вийшов з кола, хоча й було мені після того непереливки. Він знає, що увесь цей час саме я очолював боротьбу проти нього. Ми перемогли в тій лютій нічній січі, коли загинув король Утер, і я знову зустрівся зі згаданою почварою, хоча вона була в іншій подобі. Козлоподібний упізнав мене, й можливо, саме моя присутність тут якось утримує його в колі.

— На що він був схожий?

— Із вигляду ніби людина, але на голові — козлячі роги, та ще очі червоні. Він був на рябому скакуні. На якийсь час ми зійшлися в двобої, потім у вирі баталії нас розкидало в різні боки. А втім, мені то було тільки на руку, бо цей покидьок мало-помалу став мене долати. Коли ми схрестили мечі, він знову заговорив, і я впізнав його голос, який, здавалося, заповнив усю мою голову. Він сказав, що я дурень та щоб і думати забув про можливість його подолати. Але настав ранок, і поле бою залишилося за нами. Ми погнали почвар назад у коло, наздоганяли їх і добивали. Козлорогий на рябому коні врятувався.

— Ота битва була не остання, — по хвилі додав Ґанелон, — однак з усіх найзапекліша. Якщо я покину королівство, то з кола знову вийдуть полчища пекельних тварюк, адже вони збираються там просто зараз. Не знаю як, та козлорогий знатиме про це — дізнався ж він, що Ланс іде з донесенням про нагромадження військ усередині кола, і підіслав своїх охоронців, аби вони вбили його на зворотному шляху. Тепер він знає і про вас, а отже, змушений буде замислитися. Лише останній дурень знехтує появою такого силача, як ви, не зацікавиться, хто він такий і звідки взявся. Я залишуся тут і битимуся, поки не загину. Це — мій обов'язок. Тільки не запитуйте, чому. Сподіваюся, перш ніж загинути, зможу хоча б дізнатися, звідки взялися коло і той козлорогий.

Раптом навпроти моєї голови щось часто-часто залопотіло. Я миттєво ухилився, щоб не зіткнутися з невидимим створінням, та, як виявилося, дарма. Це був лише птах. Білий птах. Він опустився мені на ліве плече і сів, приглушено воркуючи. Я підставив йому руку, і птах перескочив на неї. До ноги птаха була примотана записка. Відчепивши її, я прочитав та зібгав у долоні. Втупив очі в далечінь, неначе намагався роздивитися щось дуже віддалене, невидиме.

— Що сталося, сер Корі? — скрикнув Ґанелон.

Записка, яку я передав колись туди, де мав опинитись у майбутньому, накреслена моєю рукою і послана з птахом моїх побажань, могла потрапити лише туди, куди неминуче мав потрапити і я. Пишучи її, я й гадки не мав, що опинюся тут. Та все ж таки я тримав її, читав віщування, які сам написав.

— Що це? — зацікавився Ґанелон. — Що приніс вам цей птах? Якесь послання?

Я ствердно кивнув. Простягнув йому папірець. Не удавати ж, ніби у мене в руках нічого нема; Ґанелон добре бачив, як я відмотував записку й брав її. «Я повернуся», — було написано у тій цидулці. І моє ім'я. Він роздмухав люльку й при світлі жару прочитав написане.

— То він живий? І хоче повернутися сюди? — запитав Ґанелон.

— Схоже, що так.

— Дуже дивно, — протягнув він. — Щось нічого не второпаю...

— Може, нам обіцяють підтримку? — сказав я, відпускаючи птаха. Той двічі клокнув, описав наді мною коло — і полетів.

Ґанелон недовірливо похитав головою.

— Нічого не розумію...

— Дарованому коневі в зуби не заглядають, — підсумував я. — Вам удалося зупинити зростання кола, але не більше.

— Чиста правда, — погодився Ґанелон. — Хтозна, може, він його знищить.

— А ще можливо, що це жарт, — додав я. — Жорстокий жарт.

Ґанелон знову похитав головою.

— Навряд. Не його це манера. Цікаво, що у нього на думці?

— Пропоную перенести наші здогади на ранок, — сказав я.

— А нам нічого іншого й не залишається, — мовив Ґанелон, стримуючи позіхання.

Ми підвелися, пройшли під стіною назад і побажали один одному доброї ночі. Я так-сяк доплентався до ліжка, впав — і, наче в яму, проваливсь у сон.

2

І знову день. І знову біль у всьому тілі. Нові переживання. Хтось приніс мені нового плаща, що було дуже доречно. Я ж твердо вирішив набирати вагу, а Ґанелон напевне не забув мої кольори. Бороду вирішив не зголювати, адже він пам'ятав мене не таким волохатим. І коли Ґанелон був поряд зі мною, я щосили намагався говорити гак, щоб голос мій звучав інакше. А свій Ґрейсвандір запхав під ліжко.

Увесь залишок тижня я посилено займався. Працював до сьомого ноту, бився доти, доки біль не відступив, а м'язи мої стали знову міцними. Гадаю, за той тиждень я погладшав фунтів на п'ятнадцять. Мало-помалу до мене поверталося колишнє самовідчуття.

Це королівство звалося Лоррейн, і так само звали її. Якби мені захотілося навішати вам на вуха локшини, то неодмінно повідав би, що ми стрілися на галявині позаду замку; мовляв, вона збирала там квіти, а я вийшов подихати свіжим повітрям. Така собі дешева казочка для панянок.

Гадаю, з мого боку не було б чимось неввічливим віднести Лоррейн до розряду тих дамочок, яких ніколи не бракує в обозі військових колон. Ми зустрілися наприкінці насиченого дня, що минув за роботою в основному зі шаблею та булавою. Коли я побачив Лоррейн уперше, вона стояла край дороги, чекаючи нового залицяльника. Всміхнулася мені, я всміхнувсь у відповідь, кивнув і пішов у своїх справах. Наступного дня побачив її знову й, проходячи мимо неї, кинув: «Привіт». І більше нічого.

Наші випадкові зустрічі відбувалися наче за розкладом. Коли добігав кінця мій другий тиждень у замку і я важив уже поза сто вісімдесят фунтів та почувався відповідно до ваги, якось вирішив, що проведу ніч з нею. На той час уже чудово знав, і хто вона, і чим займається, й це мене цілковито влаштовувало. Але тієї ночі ми займалися зовсім не тим, чим зазвичай