Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Опісля зростання кола вповільнилося, воно майже зупинилося, неначе досягло певної межі. А ось тварюк із нього побільшало, тепер кого там тільки не було! Траплялися навіть такі, які нападали серед білого дня. Коли вони спустошували вщент околиці кола, воно знову бралося зростати, захоплюючи ці сплюндровані місця. Тепер розширялося тільки так. Старий король Утер, який тривалий час намагався мене впіймати, уже й думати забув про моїх розбишак й усі свої сили кинув на те, щоб не дозволити цьому клятому колу розширюватися далі. Мене воно теж починало непокоїти, перспектива бути з'їденим під час сну якимось потойбічним кровосмоком не дуже втішала. І тоді я зібрав своїх людей — п'ятдесят п'ять чоловіків, лише тих, які зголосилися самі, проти волі нікого не силував, і якось післяобідньої пори ми поїхали туди. Набрівши на юрму тих людців з мертвотними пиками (вони палили заживо козла на кам'яному вівтарі), ми атакували цю мерзоту. Одного захопили в полон, примотали мотузками до того ж кам'яного вівтаря і допитали як слід. І він розповів нам, що те коло зростатиме доти, доки не вкриє всю землю, від моря до моря. А нам, якщо хочемо врятувати свої шкури, не залишається нічого іншого, як приєднатися до них. Тут один з моїх розбишак ударив його кинджалом, і він сконав. Таки сконав, бо я добре знаю, що таке мрець, адже не раз відправляв людей на той світ.

Коли ж кров отієї почвари скропила камінь, він раптом зайшовся нелюдським реготом. Така громового сміху я у житті не чув! Нас ніби обклало зусібіч гуркотом грози. Тоді він сів, уже бездиханний, і його тіло охопило полум'я. Поки горіло, воно весь час міняло свої обриси, доки не стало таким, як у того козла, якого вони спалювали там, на вівтарі, тільки більшим. А потім він заговорив: «Забирайтеся звідси геть, нікчемні смертні! Та вам уже не вирватися з цього кола!» І будьте певні, ми негайно кинулися навтіки! Небо над нами почорніло від нетопирів та інших тварюк. Загупали чиїсь копита. Ми їхали, тримаючи мечі напоготів, і вбивали все, що до нас наближалося. Чого там тільки не було! І велетенські коти, як ті, котрих убили ви, і тварюки повзучі, стрибучі й ще казна-які. Коли ми під'їжджали до меж того кола, нас помітив один з королівських дозорів і кинувся нам на підмогу. З п'ятдесяти п'яти воїнів, які були зі мною, назад повернулося тільки шістнадцять. Дозор теж недорахувався тридцяти бійців.

Коли королівські солдати побачили, хто перед ними, вони схопили мене і притягли до Утера. Тобто сюди. Раніше це був замок Утера. Я й розповів йому, де був, що бачив та робив. Король запропонував мені те саме, що й Корвін багато років тому: я і всі мої люди отримують прощення за всі наші діяння, але за це ми разом воюємо проти хранителів кола. Після зустрічі з отими пекельними виродками я чудово розумів, що або ми покінчимо з клятим колом, або воно покінчить із нами. Тому без вагань пристав на Утерову пропозицію. А потім мене звалила з ніг якась хвороба. Казали, я три дні лежав і марив. Коли криза минула, я був слабкий, мов немовля. Трохи пізніше мені стало відомо, що всі, хто вирвався зі мною з кола, пережили те саме. Троє померло. Зустрівшись із тими, хто вижив, я пояснив їм усю ситуацію, і вони погодилися служити королю. Дозори на околицях чорного кола були посилені, однак це не могло зашкодити його зростанню. З кожним роком воно розширялося. Вже й не знаю, скільки битв із пекельними тварюками ми провели. Я впевнено рухався службовою драбиною, поки не став правою рукою Утера (колись у Корвіна також був його заступником). Наші битви ставали дедалі запеклішими. Зграї тварюк, які лізли з пекельного жерла, були чимраз більшими. У кількох баталіях ми зазнали поразки. Тварюки захопили кілька наших передових постів. А трохи згодом, це було серед ночі, з кола на нас посунули полчища тамтешніх людей і тварюк! Ні до, ні після ми не зустрічалися з таким нашестям цих почвар.

Король Утер сам повів своє військо у битву, хоч я і відмовляв його як міг. Старий він уже був для подібних баталій. Тієї ночі Утер загинув, і королівство залишилося без очільника. Я хотів зробити наступником Утера свого помічника Ланцелота, бо він гідний чоловік, набагато достойніший, аніж я... Погляньте-но, як дивно інколи повертається життя. Ще живучи в Авалоні, знав я одного Ланцелота, як дві краплі води схожого на тутешнього, але цей Ланцелот, тільки-но ми зустрілися, не знав мене. Якось дивно це все... Ну, хай там як, а Ланцелот відмовився посісти трон, і мені довелося стати старшим. Я страх як цього не хотів, але нічого не вдієш. І ось уже років зо три я воюю з почварами, намагаюся не пустити їх далі. Усе моє єство бунтувало проти цього, казало, щоб утікав геть. Хіба я щось винний цим людям? І яке мені діло до того, що кляте коло постійно зростає? Міг спокійно перебратися за море й оселитися на якомусь острові, куди за мого життя це коло точно не дістанеться, і щасливо там мешкати, забувши про всі негаразди. Хай йому чорт! Не хотів брати на себе цю ношу! А вона все одно на мені!

— Чому? — запитав я його, і звук мого голосу видався мені дивним, не таким, як завжди.

Ґанелон не відповів.

Потім він вибив свою люльку. Натоптав її тютюном. Запалив, узявся розкурювати.

Якийсь час ми сиділи й мовчали. Нарешті Ґанелон знову озвався:

— Навіть не знаю. Колись спокійно міг убити людину, вдарити її ножем у спину за пару чобіт. Та що міг — я робив так, коли мені були потрібні пара чобіт чи щось інше. А тут... Тут зовсім інше. Ці почвари нищать усіх без розбору, а я чи не єдиний у нашому королівстві, хто може дати їм хоч яку-небудь відсіч. Чорт! Знаю, що колись і я знайду тут свою смерть і мене поховають разом з іншими. Однак сидіти склавши руки — то не вихід! Маю стримувати це нашестя стільки, на скільки мені вистачить сил.

Голова моя проясніла від нічної прохолоди, думки отримали, так би мовити, друге дихання, хоча тіло ще били легкі дрижаки.

— А Ланс не міг би